Три роки я безплатно возила подругу на роботу, але одне прохання про допомогу несподівано показало її справжнє ставлення

— Олесю, ти не повіриш. У мене машина зламалася. Заглухла просто на перехресті.

— Уявляєш, ледве-ледве до сервісу евакуатором дотягли. Майстер подивився, каже, що щось із коробкою передач. Дні 3–4 точно ремонтуватимуть, поки запчастини прийдуть.

— Слухай, я чого дзвоню? Ви ж завтра з Тарасом однаково недалеко від мого дому на роботу поїдете. Підхопіть мене вранці.

Оксана притиснула слухавку до вуха, притримуючи плечем пухнастий рушник. Вона щойно повернулася з автосервісу, промерзла до кісток під пронизливим жовтневим дощем, втомлена від очікування евакуатора на продуваному всіма вітрами шосе, але при цьому цілком спокійна й упевнена в допомозі найкращої подруги. Зрештою, за останні три роки не було й тижня, щоб Оксана не виручала Олесю.

Це здавалося таким природним — підставити плече, коли близькій людині це потрібно. На тому кінці дроту запала довга, якась неприродно в’язка й важка пауза. Чути було тільки, як на задньому тлі бурмоче телевізор.

Оксана навіть відвела телефон від вуха й подивилася на світний екран — чи не обірвався дзвінок через поганий зв’язок.

— Ой, Оксано! — Голос Олесі, зазвичай такий дзвінкий і щебетливий, пролунав якось надто діловито, з легкою затримкою. — Ну, в принципі, можна, звісно.

— Тарас, щоправда, не дуже любить зайві гаки зранку робити. Сама розумієш, затори. Але він у мене пунктуальний аж до нудоти.

— Ну гаразд, раз у тебе така безвихідна ситуація, ти тільки скажи, тобі куди зручніше буде за бензин скинути? На картку мені перекинеш чи просто Тарасові за номером телефону?

Оксана завмерла посеред кухні з піднятою рукою, так і не встигнувши зняти рушник із голови. Їй здалося, що вона недочула.

— У сенсі, за бензин? — перепитала вона, нервово всміхнувшись, свято вірячи, що це такий своєрідний, хай і не дуже вдалий жарт.

— Олесю, ти зараз серйозно?

— Ну а як ти хотіла, Оксано? — У голосі подруги враз прорізалися металеві повчальні нотки, ніби вона пояснювала прописні істини нерозумній дитині. — Зараз часи такі, криза. Машина ж Тарасова, і заправляє її він за свої гроші.

— Йому ж треба якось ці витрати компенсувати. Амортизація, знову ж таки. Я прикинула за навігатором, там гак до твого дому невеликий, хвилин 15, але все ж.

— 150 за поїздку, думаю, буде цілком чесно й по-дружньому. Тобі ж однаково це вийде дешевше, ніж таксі, правда?

Оксана повільно, ніби в неї разом відмовили всі м’язи, опустилася на жорсткий табурет. У грудях щось гостро кольнуло, а потім розлилося крижаним паралізуючим холодом…