Хлопчик узяв стару куртку для змерзлої мами, не підозрюючи, що в кишені сховано щось важливе
— Марино, можна тебе на хвилину?
Вона вкрила Назара щільніше, поставила чашку на столик і вийшла в коридор. Двері зачинилися не до кінця. Назар не збирався слухати, але голоси було чути.
— Ти не зобов’язана весь час триматися, — сказав Богдан Миронович.
— Я й не тримаюся.
— Тримаєшся. Так міцно, що сама вже не помічаєш. Ти весь час ніби чекаєш удару.
Марина Павлівна відповіла не відразу.
— Коли одного разу втрачаєш людину, на якій стояло твоє життя, потім важко повірити, що земля під ногами знову може бути міцною.
— Я розумію.
— Ні, Богдане. Не розумієш.
— Можливо, не до кінця. Але я бачу, як ти втомилася боятися.
У коридорі повисла тиша. Назар лежав нерухомо, боячись поворухнутися.
— Я не знаю, як інакше, — сказала мама. Голос у неї був зовсім тихий, майже зламаний. — Усі ці роки я прокидалася й думала: треба витримати. Заради Назара. Заради уроків. Заради пам’яті Романа. Заради того, щоб ніхто не сказав, що я не впоралася. Я так звикла справлятися, що, здається, розучилася просто жити.
— Тоді вчися заново, — м’яко сказав Богдан Миронович. — Не сама.
— Ти не зобов’язаний входити в наші страхи.
— Зобов’язаний перед собою. Я надто довго тікав від того, що для мене важливе. Більше не хочу.
— Богдане…
— Я не прошу тебе зараз нічого вирішувати. Не прошу забувати Романа. Не прошу одразу повірити мені. Просто дозволь бути поруч. День за днем. Стільки, скільки ти зможеш прийняти.
Марина Павлівна щось відповіла так тихо, що Назар не розібрав. Потім він почув схлип. У мами. Тієї самої мами, яка намагалася не плакати навіть тоді, коли їй було зовсім погано. Хлопчик відвернувся до стіни, щоб випадково не побачити зайвого, якщо двері відчиняться.
Тієї ночі він довго не міг заснути. Температура то піднімалася, то спадала, горло саднило, але думки були не про хворобу. Він думав про маму, яка боялася втратити його так само, як втратила батька. Про Богдана Мироновича, який чомусь не злякався чужого болю. Про те, що бути поруч — це, мабуть, не тільки приносити подарунки й вирішувати проблеми, а й чути те, що людина говорить майже без слів.
Наступного дня Назарові стало краще. Температура знизилася, лікар дозволив ненадовго вставати, але Марина Павлівна все одно стежила за ним так уважно, ніби в нього була не застуда, а рідкісна небезпечна хвороба.
— Якщо ти ще раз спитаєш, чи не хочу я чаю, я почну вдавати, що сплю, — попередив Назар.
— Значить, хочеш води?
— Мам!
Богдан Миронович приніс настільну гру, і вони втрьох провели майже весь вечір у номері. Назар спочатку бурчав, що грати з хворим горлом неможливо, але за пів години вже азартно сперечався про правила. Марина Павлівна сміялася, Богдан Миронович удавав, що програє випадково, але хлопчик швидко зрозумів: той просто дає їм обом відчути себе переможцями.
Решта відпочинку пролетіла надто швидко. Назар остаточно одужав, але Марина Павлівна не відпускала його до басейну без теплої кофти й суворих нагадувань. Богдан Миронович учив його правильно триматися на воді, пояснював, як розподіляти сили, щоб не втомлюватися після перших хвилин. Вони їздили на короткі екскурсії, підіймалися доріжками до оглядових майданчиків, фотографувалися на тлі моря, пили гарячий чай після прогулянок і поверталися до санаторію з розчервонілими обличчями.
Одного вечора Марина Павлівна й Назар сиділи на балконі. Богдан Миронович пішов говорити телефоном — робочі справи все ж наздоганяли його навіть тут. Небо над морем темніло, на горизонті мерехтіла тонка смужка світла, хвилі котилися до берега майже безшумно.
— Мам, — сказав Назар, укриваючи плечі пледом, — тобі подобається Богдан Миронович?
Вона не стала вдавати, що не зрозуміла.
— Так. Подобається.
— Просто як друг?
Марина Павлівна подивилася на море. Вітер ворушив край її шарфа.
— Він хороша людина. І мені з ним спокійно. Це дуже багато означає.
— А тато?
Вона повернулася до сина.
— Я думаю про твого тата щодня. Іноді з сумом, іноді з вдячністю. Раніше мені здавалося, що якщо я дозволю собі знову усміхатися по-справжньому, то ніби зраджу його пам’ять. Тепер розумію: це не так. Роман любив нас. Він хотів би, щоб ми жили, а не тільки трималися.
— Ти справді так думаєш?
