Хлопчик узяв стару куртку для змерзлої мами, не підозрюючи, що в кишені сховано щось важливе
— Бо ця школа дала мені більше, ніж я колись розумів. Якби не вчителі, які вірили в мене, я б не вступив до хорошого інституту, не вибрався, не став тим, ким став. Настав час повернути борг.
Він глянув на Назара.
— А ще тому, що кожна дитина повинна мати шанс. Не тільки ті, чиї батьки можуть оплатити гуртки, репетиторів і нові комп’ютери.
Назар слухав, широко розплющивши очі. Він ніколи не думав, що одна людина може так легко вирішити те, про що школа говорила роками: спортзал, комп’ютери, їдальня. Для нього це звучало майже як диво.
— Ти в якому класі? — спитав Левченко.
— У п’ятому.
— Вчишся добре?
— Нормально.
— Добре він вчиться, — втрутилася мама, і в її голосі вперше за день прозвучала гордість. — Особливо математика і фізкультура. З решти теж старається.
— У кого ж йому бути непосидючим? — усміхнувся Богдан. — Ти ж була відмінницею. І медаль отримала, якщо пам’ять мене не підводить.
— Не підводить.
— А ви як училися? — несподівано спитав Назар.
— Нерівно, — зізнався Левченко. — З точними науками дружив, а от твори були моєю бідою. Твоя мама мене рятувала. Щоправда, вона зараз скаже, що не давала списувати, а тільки пояснювала.
— Бо так і було, — зауважила Марина Павлівна.
Він розсміявся.
— Бачиш? Нічого не змінилося.
На столі тихо задзвонив телефон. Левченко подивився на екран і зітхнув.
— За кілька хвилин у мене зустріч. Але ми обов’язково продовжимо розмову.
Він дістав візитку й простягнув Марині Павлівні.
— Тут усі мої номери. Робочий, особистий, домашній. Дзвони будь-коли.
— Дякую, Богдане. За все. Я навіть не знаю, що сказати.
— Скажеш потім, коли одужаєш.
Він на секунду затримав погляд на ній, потім повернувся до Назара.
— А ти, молодий чоловіче, бережи маму. Але не намагайся робити це мовчки, як дорослі. Іноді треба говорити правду, навіть якщо мама сердиться.
— Я помітив, — серйозно відповів Назар.
Марина Павлівна докірливо подивилася на сина, але в куточках її губ здригнулася усмішка.
— І ще, — додав Левченко вже тихіше. — Як звали твого батька?
— Роман Андрійович Кравчук, — відповіла Марина Павлівна. — Він служив. Загинув три роки тому.
Обличчя Богдана Мироновича стало суворим.
— Співчуваю. Щиро.
— Дякую.
— Важко було?
Марина Павлівна подивилася на сина.
— Дуже. Але в мене є Назар. Він схожий на батька. І поглядом, і характером.
— Це видно, — сказав Левченко. — Дуже видно.
Він провів їх до дверей кабінету. У приймальні вже чекала помічниця.
— Оксана Ігорівна відвезе вас до клініки, — сказав він. — Після обстеження водій доставить додому. І, Марино, я наполягаю: лікарняний мінімум на тиждень.
— У мене діти.
— У них є підручники, завдання і школа, яка не завалиться без тебе за сім днів. А в Назара мама одна.
Ці слова прозвучали просто, без тиску, але Марина Павлівна раптом перестала сперечатися.
— Добре, — сказала вона. — Тиждень.
— От і чудово.
Він простягнув руку Назарові. Хлопчик потис її серйозно, як дорослий. Долоня Богдана Мироновича була теплою, сухою, сильною, але не стискала боляче.
— До зустрічі, Назаре.
— До побачення.
День став довгим і дивним, ніби в нього вмістилося одразу кілька життів. Із бізнес-центру їх відвезли до приватної клініки. Назар ніколи не бував у таких місцях. Там не було черг, роздратованих голосів і облуплених стін. Коридори світилися чистотою, лікарі розмовляли спокійно, медсестри усміхалися не тому, що так наказали, а наче справді хотіли допомогти.
Марину Павлівну швидко повели на обстеження. Назара посадили в м’яке крісло в холі, принесли чай і печиво. Він сидів, тримаючи чашку обома руками, і все ще не міг до кінця повірити, що вранці вони їхали повертати чужі гроші, а тепер мама проходить обстеження в клініці, куди вони самі ніколи б не потрапили.
Три години тягнулися довго. Назар устиг подивитися на екран без звуку, погортати журнал, вивчити розташування всіх дверей у коридорі й кілька разів злякатися, коли з кабінетів виходили лікарі. Нарешті з’явилася мама. Вона виглядала втомленою й блідою, але вже не такою напруженою.
Поруч ішов лікар….
