Хлопець дозволив собі зайве на її адресу, не знаючи однієї важливої деталі про незнайомку

— Ти наляканий хлопчисько, який завдає іншим болю, бо колись болю завдали йому, — провадила вона рівно. — Батько переконав тебе, що існує лише влада сили. А ти боїшся зупинитися: тоді доведеться визнати, що без чужого страху за тобою нічого немає.

Слова влучали точніше за удари. На обличчі Кирила лють змінилася приниженням, а тоді промайнуло щось схоже на давній, ретельно приховуваний біль.

— Ти нічого про мене не знаєш, — прошепотів він.

— Я зустрічала десятки людей, схожих на тебе. Обличчя в них різні, але всередині одна й та сама рана й одне бажання — ламати чуже, бо колись зламали щось у них самих.

Навіть ті, хто продовжував знімати, опустили телефони. Те, що відбувалося, перестало бути матеріалом для чергового вірусного ролика.

— Між нами є різниця, Кириле. Я вчилася битися, щоб захищати. Ти — щоб завдавати болю. Тому ти завжди програєш людині, яка не боїться тебе. Не тому, що вона неодмінно швидша чи сильніша, а тому, що твоя влада закінчується разом із її страхом. Подивися навколо: вони теж більше тебе не бояться.

Кирило озирнувся. В обличчях учнів замість покори стояли гнів і рішучість. Усі водночас побачили, що їхній колишній володар тримався лише на спільній звичці мовчати.

Його телефон задзвонив, розколовши тишу. Кирило вхопився за апарат, як за рятівне відволікання.

— Що? — гаркнув він і майже відразу зблід. — Як це — мене відсторонюють від занять? Ви не можете… Тато? Тату!

Зв’язок обірвався. Тієї ж миті з гучномовця долинув голос директора Андрія Гриненка:

— Кирило Левченко, Олег Савчук, Владислав Мельник і Мирон Петренко мають негайно пройти до кабінету директора. Вас супроводить служба безпеки.

До спортзалу увійшли четверо працівників шкільної служби безпеки. Старший тримав планшет із записами камер — тих самих, які впливовий родич Кирила наказав установити нібито для боротьби з вандалізмом. Тепер камери докладно зафіксували погрози й напад, а матеріали вже передали поліції.

— Що відбувається? — простогнав Мирон.

— Вас відсторонено від занять через напад, погрози й узгоджені дії, — пояснив старший працівник. — І це лише сьогоднішній епізод. За останній час директорові надійшло ще двадцять три заяви про випадки, що відбувалися впродовж кількох років.

Кирило відступив, уперше маючи по-справжньому розгублений вигляд.

— Ви не можете мене відсторонити! Мій родич працює в адміністрації. Мій батько…

— В адміністрації вже триває розслідування щодо спроб покривати твої вчинки, — урвав його працівник. — А твій батько повідомив директору, що не втручатиметься. Він сказав, що більше не має наміру виправляти наслідки за тебе…