Ілюзія вищості: як спроба зламати життя невістці обернулася для літньої жінки повним крахом

— Я прекрасно знаю, як сильно вона тебе тоді скривдила. Усе наше селище про це знає. Але більше звернутися нікому, Наталочко. Ігор слухавку категорично не бере. Я вже три дні йому телефоную — суцільна тиша.

Ігор — це молодший син Зінаїди Петрівни. Рідний брат мого Олега. Близько десяти років тому він поїхав жити до Німеччини й відтоді майже не підтримував зв’язку з матір’ю. Надсилав трохи грошей раз на рік на день народження, і на тому все.

— Вона лежить там зовсім сама, — тихо вела далі Клавдія Іванівна. — У найзвичайнішій, загальній палаті. Ніхто її не навідує. Я, звісно, приходжу, але сама вже в літах, мені дуже важко.

— Чому ви телефонуєте саме мені?

— А кому мені ще телефонувати? Ти ж зовсім не така, як вона. Ти завжди була доброю. Від самого початку.

Я поклала слухавку. Весь решту вечора я нервово міряла кроками квартиру, ходячи з кутка в куток. Ніяк не могла заспокоїтися.

П’ятнадцять років. Цілих п’ятнадцять років я вибудовувала своє життя з абсолютного нуля. Спочатку працювала прибиральницею, потім влаштувалася секретаркою, а далі вивчилася на бухгалтерку. Сиділа над підручниками ночами, поки діти спали. По копійці складала на цю квартиру. Ніколи не скаржилася на долю і ні в кого не просила допомоги.

І весь цей час я носила в собі роз’їдливе почуття провини. За ту грудневу ніч. За те фатальне прохання з’їздити до чергової аптеки. За те, що Олег загинув виключно тому, що я його про це попросила. Свекруха тоді просто вголос озвучила те, що я безжально повторювала собі щодня.

А тепер вона помирає. Зовсім одна.

Пізно ввечері я все розповіла дітям. Даша відреагувала миттєво й дуже бурхливо:

— Мамо, ти що, серйозно жартуєш?