Ірина купила недорогий будинок для себе й дітей, але в дальній кімнаті на неї вже чекала літня жінка

— Добрий день, Ірино, — тихо промовив він, уникаючи її погляду. — А мама вдома?

Ірина озирнулася, не відповівши. Тамара Василівна вже вийшла з кухні на знайомий голос. Через увесь коридор мати й син дивилися одне на одного.

— Я тепер водієм працюю, мам, — продовжив Ілля. — Далеко звідси. Працюю позмінно, буваю вдома не щомісяця. З боргами розраховуюся, половину вже виплатив. — Він помовчав. — Марині телефонував. Сказав, переказуватиму аліменти зі справжньої зарплати, як належить. Вона вислухала й поклала слухавку. Але я вже двічі переказав.

Тамара Василівна нічого не сказала.

— Мені нічого не треба, мам, — продовжив Ілля. — Ось яблук привіз. Біля дороги торгували, антонівкою. Я й подумав… — Він простягнув пакет. — Справді, нічого не прошу. Хотів дізнатися, як ти.

Вона довго роздивлялася його робочу куртку, яблука, тремтячу руку з пакетом. Потім повернулася до Ірини, наче по дозвіл: адже будинок належав їй. Ірина кивнула.

— Заходь, — сказала Тамара Василівна. — Тільки взуття зніми: Аня сьогодні вранці підлогу вимила. І руки вимий, зараз суп їстимемо.

Поріг Ілля переступив обережно, як заходять до чужої хати. Нахилився до черевиків і довго розплутував шнурки, не підводячи голови. З-за бабусиної спідниці визирнула Аня.

— Це дядечко, який із тортом приходив?

— Він, Анечко.

— А кричати він знову буде?

Ілля випростався й подивився на дівчинку. Обличчя в нього стало таким, ніби вона його вдарила.

— Ні. Більше ніколи не буду.

Аня подумала й із серйозністю дорослої сказала:

— Гаразд, сідайте тоді. Тільки ту табуретку біля дверей не займайте, бабусину. Вона раніше на ній сиділа, коли сумувала. Тепер уже не сидить.

Вечеряли вп’ятьох. Максик повернувся з вулиці останнім і, побачивши Іллю, надовго затримався у дверях. Потім усе-таки пройшов до свого місця. За вечерею він не промовив ні слова, але з-за столу не пішов.

Ілля їв неквапно, дивлячись у тарілку. Ірині було видно, як важко він стримується. Тамара Василівна мовчки підкладала йому хліб.

Коли після вечері він уже застібав куртку біля дверей, мати винесла маленький кульочок. Новий, щойно складений з аркуша Аниного зошита. Дрібним учительським почерком на ньому було виведено: «Огірок свій, Тиховербове».

— Візьми. Навесні посієш, де б не опинився. Хоч у відро на балконі. Поливай, спостерігай, як росте. Це заспокоює, Ілле, я знаю.

Велетенський чоловік у робочій куртці прийняв паперовий кульочок на долоню й тримав дбайливо, немов підібране під гніздом пташеня.

— Мамо, пробач мені.

Тамара Василівна поправила йому комір — так поправляють дитині перед школою.

— Іди, Ілле. Повернешся з роботи — приїжджай. Тільки заздалегідь подзвони. Тут діти.

З вікна Ірина бачила, як він іде до автобусної зупинки. Темно-синя куртка, зсутулені плечі, повільна хода. На ходу він обережно сховав щось за пазуху, у внутрішню кишеню, ближче до серця.

Коли дім заснув, Ірина пішла перевірити двері в сад. Біля дальньої кімнати вона затрималася: крізь прочинені двері було видно нічник. Тамара Василівна спала. На тумбочці стояла фотографія Степана в рамці, поруч лежав Анин зошит із недоробленими кульочками.

Липовий ящик із випаленим колоском залишався на підвіконні. З-під ліжка ледь виглядала стара коричнева валіза з металевими кутиками. Порожня, вона була засунута так далеко, як тільки дозволяло ліжко.

Ірина беззвучно причинила двері, залишивши вузеньку щілину. Якщо Аня знову прокинеться вночі від страшного сну, вона побачить, де світло.