Ірина купила недорогий будинок для себе й дітей, але в дальній кімнаті на неї вже чекала літня жінка

— Ніхто мене не змушує, — відповіла Тамара Василівна. — Це я їх змушую погодитися. Марина вже третій день просить: «Мамо, залиште собі. Раптом іще знадобиться». Не знадобиться мені. Жити мені є де.

Вона глянула на Ірину, і та опустила очі. Документи підписали. Через тиждень надійшов витяг: власником квартири значився Литвак Микита.

Того дня, вийшовши з кабінету нотаріуса, Марина зупинилася на сходах і обійняла Тамару Василівну. Довго тримала її в обіймах.

— Мамо…

За вісім років вона вперше так її назвала. Можливо, і за все життя — вперше.

— Мамо, переїжджайте до нас назовсім, — продовжила Марина. — Кімната в мене є, невелика, зате тепла. Микита зрадіє.

Тамара Василівна погладила Марину по коротко підстриженій потилиці.

— Дякую, Мариночко. Я в гості приїжджатиму. І ви приїжджайте, а Микиту влітку на канікули присилай. У нас йому і сад, і річка, і огірки. — Вона помовчала. — А назовсім мені вже є куди повертатися. Там дівчинка першого ж ранку взяла мене за руку. Тепер я звідти не поїду.

Наприкінці травня настав час переносити огіркову розсаду з підвіконня в землю. Це були ті самі рослини з насіння, що зберігалося в паперовому кульку, складеному з договору. Максик копав ямки, Аня набирала з бочки воду своєю маленькою лійкою й носила до грядки. Тамара Василівна керувала роботою, а Ірина натягувала плівку на дуги.

— Усе, посадили, — сказала Тамара Василівна, випростуючись і притримуючи поперек. — Тепер чекатимемо.

Папір від кулька вона зберегла. Розгладила згини, вклала аркуші в прозорий файл і відвела їм окрему комірку в ящику з насінням.

— Нехай на згадку лежить. Вісім років огіркове насіння в цьому папері тримала — і нічого не відала.

У червні Марина влаштувалася до приватної клініки: там платили більше, ніж на попередній роботі. Лера з Гошею тепер переказували орендну плату кожного першого числа на її рахунок, відкритий на Микиту. Уже першого місяця в хлопчика з’явився репетитор із математики.

На два тижні в липні Микита приїхав до Тиховербового. Із собою він привіз вудку — подарунок когось із маминих знайомих. Першого ж вечора вони з Максиком вирушили на річку й дісталися додому лише затемна. Брудні, покусані комарами, зате з уловом: три окунці, на яких навіть кішка не спокусилася б.

Хлопці так пишалися здобиччю, що Тамара Василівна посмажила всіх трьох і винесла до вечері на окремій тарілці, наче це й було головне частування.

Максик ходив за Микитою хвостиком. Марина, яка приїжджала на вихідні, дивувалася: старший не відганяв його, терпляче показував усе, що вмів. Як черв’яка на гачок насадити, коли підсікати. Навіть кубик Рубіка вчив складати за хвилину.

Вечорами хлопці вмощувалися на ґанку. Микита розповідав про свою міську школу, а Максик — про тата, про вагони, про молоток із довгою ручкою, яким перевіряють колеса. Ірина, проходячи повз, чула окремі слова й залишала їх удвох.

Таких огірків їй раніше бачити не доводилося: міцні, у пухирцях, хрумкі. Тамара Василівна солила їх у великих скляних банках за маминим рецептом. Клала дубове й смородинове листя, хрін, кроповий зонтик, часник. У погребі більшало рядів банок, а Аня щовечора брала ліхтарик і йшла їх перераховувати.

Один огірок Тамара Василівна не зірвала. Найбільший, уже жовтий і перестиглий, він залишався на грядці до кінця серпня: з нього мали зібрати насіння.

Наприкінці жовтня минув рівно рік від того вечора, коли Ірина відчинила дальню кімнату. Діти повернулися зі школи. Аня вже була першокласницею в тій самій маленькій тиховербівській школі, де навчався Максик. Зимові заняття з бабусею за старим Іллиним букварем не минули марно: у класі вона читала найкраще. Максик уперше після татової смерті закінчив семестр без поганих оцінок.

За кухонним столом Тамара Василівна складала нові кульочки. Насіння з жовтого огірка вона промила й висушила на тарілці біля вікна, тепер розподіляла по пакетиках. Папір цього разу був чистий, з Аниного зошита для малювання. Біля плити Ірина готувала курячий суп із вермішеллю.

Почувся негучний стукіт кісточками пальців у двері. Не дзвінок — стукіт. Ірина витерла руки й вийшла до передпокою.

На ґанку з простим поліетиленовим пакетом яблук стояв Ілля. За пів року він схуд, обличчя змарніло. Замість шкіряної куртки на ньому була темно-синя робоча, з емблемою транспортної компанії на грудях…