Історія про те, чому інколи дітям доводиться ставати батьками для своїх матерів

— Тату, я думаю, Ксюша має рацію. Це наш дім, і ти міг би бути з нею ввічливішим.

— Замовкни! Я тебе виростив, а ти тепер під каблуком у баби. Що вона скаже, те ти й робиш.

Атмосфера стала задушливою. Ксенія більше нічого не сказала. Вона встала, і її очі були повні сліз. Того вечора вона мовчки складала валізу. Павло кинувся до неї:

— Ксюшо, ти куди?

— Я більше не можу, Пашо. Я йду. Я не хочу жити в домі, де кожен день — тортури.

— Заспокойся, давай поговоримо.

Ксенія подивилася на нього, і сльози хлинули з її очей:

— Коли твоя мама жила в селі, твій батько поводився так само, але ти мовчав. Тільки Аня намагалася щось сказати. Я думала, він просто суворий. Але ні. Він людина, яка нікого не поважає.

Павло застиг. Він згадав своє дитинство. Мати із синцями на обличчі, яка, стиснувши зуби, вкладала його спати. Ляпаси за пересолений суп або за те, що вона не могла знайти його капці. Він завжди думав, що батько зміниться. Але тільки зараз, коли інша жінка плакала через його батька, він зрозумів: ніхто не зможе витерпіти його батька.

Наступного дня Ксенія переїхала до подруги. Павло ходив, як у воду опущений. Степан же, здавалося, нічого не зрозумів. Він навіть заявив:

— Пішла — і скатертиною дорога! Знайдемо іншу, кращу. Дівчат повно, слухняних і скромних. Я тобі хоч завтра дружину знайду.

Павло вибухнув:

— Тату, припини! Ти хочеш зруйнувати мою сім’ю?!

Але Степан його не чув. Він розвалився на дивані, закинувши ноги на стіл, і скомандував:

— Іди готуй вечерю. Хочу смаженої картоплі з грибами й солоним огірком.

Павло мовчки вийшов із кімнати й набрав номер Ані. Аня щойно повернулася з роботи й чистила овочі разом із Ніною. Побачивши на екрані номер брата, вона відповіла. Голос Павла був роздратованим і втомленим:

— Аню, привози маму назад у село. Не можна ж так: сказала «йду» — і пішла. Ти подумала, як батькові жити? А діти, родичі? Що люди скажуть? Він пожив у мене всього два тижні, і Ксюша пішла від мене. Якщо так піде далі, вона зі мною розлучиться.

Аня притулилася до стіни. Її голос був холодним і спокійним:

— Він тобі багато дав. Хіба ти не повинен віддячити йому вдячністю? Ви з дружиною не витримали й двох тижнів. Тепер ти розумієш, як мама жила всі ці роки.

— Що ти таке кажеш? Мама — дружина, вона мала терпіти. Не порівнюй.

Аня гірко всміхнулася:

— Мама не повернеться. Вони з батьком розлучилися. Вона йому більше не дружина. І ніхто не затягне її назад у це пекло. Ти кажеш, що дружина має терпіти. Але мама терпіла 30 років. Досить. Тепер її черга пожити для себе.

— Ти егоїстка. Ти думаєш тільки про маму, а про батька, про честь родини не думаєш.

— Честь? Коли все село знало, що батько б’є маму, і ніхто не заступився? Якщо тобі соромно, то сам і дбай про нього. І більше мені не дзвони. Я щомісяця переказуватиму тобі гроші на утримання батька. Але просити мене повернути маму марно.

Аня поклала слухавку. Вона не злилася. Їй було сумно. Не за Павла, а за матір, яка все життя покладала надії на сина, нездатного розділити її біль.

Не минуло й десяти хвилин, як Аня отримала повідомлення від Ксенії. Невістка, з якою вони майже не спілкувалися, написала сама:

«Аню, пробач. Я більше не можу. Ми всі вмовляли його вибачитися перед тіткою Ніною й повернутися в село, жити спокійно. Але він не хоче. Він вважає, що мама не має рації. Що вона ще приповзе до нього навколішки й проситиме пробачення. Ми не знаємо, що робити».

Аня не відповіла. Вона вимкнула телефон і повернулася на кухню до матері.

Відтоді, як Ніна переїхала до міста, вона дуже змінилася. Вона перестала сутулитися, її погляд став відкритим, і вона часто усміхалася. Робота в їдальні компанії приносила їй не лише невеликий дохід, а й радість. Колеги полюбили її за доброту, охайність і турботу. Похвали, які вона чула щодня, окриляли її. Аня часто заставала матір перед дзеркалом, коли та милувалася своєю усмішкою — тим, про що раніше й не сміла мріяти.

Степан колись упевнено заявляв: «Побігає місяць і повернеться, навколішки приповзе». Але минуло вже два місяці, а Ніна жодного разу не зателефонувала, не згадала про колишнього чоловіка, не виявила ані найменшого сумніву. Щодня, окрім роботи й відпочинку, вона із задоволенням вигадувала нові страви для колег, шукала рецепти в інтернеті, щоб не відставати від молодих. Життя, радість, самоповага — все це повернулося до неї. І найбільшим щастям для Ані було бачити, як щовечора, повертаючись із роботи, вона застає матір на кухні, і її обличчя, освітлене теплим світлом, сяє. Це було не тліюче самопожертвування, а яскраве полум’я відродження. І саме тому Аня знала: вона нікому не дозволить повернути матір у минуле, що б не казали.

Після безрезультатної розмови з сестрою Павло, хоч і злився, але багато чого зрозумів. Життя з батьком стало для нього і його дружини нестерпним. Йому стало шкода матір. Можливо, його бажання, щоб вона повернулася, було справді егоїстичним.

Із кімнати знову долинув крик Степана: