Історія про те, чому інколи дітям доводиться ставати батьками для своїх матерів

— Пашко, ти скоро там? Я голодний! Вихідний, а навіть обід приготувати нікому!

Цей крик, змішаний із важким зітханням Павла, зробив повітря в кімнаті задушливим. Павло постояв, витираючи піт із чола, а потім рішуче зайшов до батькової кімнати, витяг його валізу й кинув на диван.

— Тату, збирайся.

— Ти! Ти що сказав?

— Пробач, тату, але я більше не можу з тобою жити.

Степан схопився, його очі спалахнули:

— Ти мене виганяєш?

— Так. І справа не лише в Ксюші. Я сам не витримую. Від самого дитинства ти не давав нам жодного дня спокою. Наша сім’я ніколи не була нормальною. Лише тепер, поживши з тобою, я зрозумів, як тяжко було мамі. Я помилявся, коли звинувачував її й захищав тебе.

Степан задихався від люті:

— Ах ти, невдячний! Я тебе виростив, а ти мене, як собаку, на вулицю виганяєш!

— Я не виганяю тебе на вулицю. Я відвезу тебе в село. Я вже купив квиток. Там тобі буде просторіше, не так душно, як тут.

Степан пробелькотів:

— Я нікуди не поїду.

— Я досить терпів, — процідив Павло. — Спочатку мама, потім дружина. Тепер я. Якщо ти не змінишся, з тобою ніхто не зможе жити. Якщо ти не поїдеш, я піду сам і залишу тебе тут одного.

Робити було нічого. Степан здався. Павло відвіз його на вокзал. Усю дорогу Степан мовчав, його обличчя було багряним від гніву. Але він більше не кричав. Можливо, він почав щось розуміти. Коли потяг рушив, він обернувся й побачив, як вогні великого міста тануть у дощовій імлі. У його душі була порожнеча.

Повернувшись до старої хати, Степан не відчув радості. Усе було холодне й занедбане. Він обійшов подвір’я, зазирнув до вистиглої лазні, посидів на порожній веранді й тяжко зітхнув. Він завжди думав, що хтось зобов’язаний готувати йому, прати, прибирати. Але тепер, коли Ніна пішла, а син із невісткою не захотіли його терпіти, він зрозумів: ніхто не зобов’язаний служити йому все життя.

Наступного дня він поїхав у сусідній район до сестри в надії на тарілку гарячого супу. Але та, щойно побачивши його на порозі, схопила сумку:

— Ой, Степо, а я якраз на весілля до сватів їду. Іншим разом заходь.

Він поїхав до брата Ігоря. Але той, завидівши його, розвів руками:

— Вибач, брате, ніколи. Збирання врожаю, сам розумієш. Давай іншим разом.

Степан повернувся додому й сів на ґанок. Уперше в житті людина, яка вважала себе головою сім’ї, всемогутнім господарем, відчула себе абсолютно покинутою. Усе село відвернулося від нього. Рідні уникали, діти не хотіли з ним жити. А та єдина, що мовчки терпіла його все життя, пішла, щоб жити для себе. Він сидів на порослому мохом ґанку й думав про свою колишню велич, яка перетворилася на порох. І йому стало страшно. Страшно від власної самотності.

Вітер завивав у димарі, проникаючи в щілини старої хати. Степан лежав на холодному ліжку, вкрившись старою ковдрою. Ночі стали довгими, цвіркуни сюрчали так голосно, що здавалося, вони сміються з нього. Минуло три дні відтоді, як Павло повернув його в село, і він не з’їв жодного нормального шматка. Холодильник був порожній, у мішку з борошном завелися жучки, каструлі вкрилися шаром сажі, а у ванній — пліснявою. Він знайшов у шафі два пакетики локшини швидкого приготування, заварив її окропом, але вона здалася йому несмачною, як солома.

Він сів на підлогу. Очі защипало. Він не знав, від злості чи від жалю до себе. Раніше він вважав готування, прибирання, прання бабською роботою. Тепер усе це звалилося на нього. І він не знав, із чого почати.

— Чорт забирай, — пробурмотів він. — Була б вона тут, не було б цього.

«Вона». Слово, яке він намагався викинути з голови всі ці тижні. Але тепер воно повернулося, живе й настирливе. Степан згадав, як Ніна вставала ні світ ні зоря, щоб приготувати йому сніданок. Як її руки пурхали по кухні, як на столі завжди була їжа, а його сорочки — чисті й випрасувані. Дім був затишним. Він вважав це само собою зрозумілим, бо він — чоловік. Він кричав на неї, називав нахлібницею, бив за вистиглий суп чи підгорілу кашу. Тепер, коли нікому було його обслуговувати, він зрозумів, що те, що він називав обов’язком, насправді було невтомною, терплячою турботою, яку він безжально топтав.

Він сидів сам у порожній хаті. Відтоді як Ніна пішла, на кухні не горів вогонь, сад заріс бур’яном, а двір був усипаний опалим листям. Усе навколо доводило одну болісну істину: він не може жити без цієї жінки. Наступного дня він зважився на нечуваний вчинок — зателефонував Павлові.

— Подзвони матері, скажи, щоб поверталася, — сказав він без передмов. — Я… я шкодую.

На тому кінці запала тиша. Потім Павло відповів: