Історія про те, чому перед весіллям треба слухати не лише серце, а й диктофон
— Усе буде добре, — невпевнено пообіцяв він, погладжуючи її по спині. — Не плач, мила, не треба.
Саша, схлипнувши, розплакалася.
Василиса довго дорікала подрузі за її потайливість, а Саша мучилася провиною перед нею. Зрештою все якось само собою розсмокталося, і між іншим з’ясувалося, що Стас ніякий не власник автосервісу, а просто близький друг Якова, того самого далекого родича Василиси. Час від часу він підміняв боса за його відсутності. Звісно, у Стаса не було ні спорткара, ні заміського будинку, була тільки мамина квартира, стара малолітражка й хитромудрий план, за яким усе майно Саші мало дістатися йому.
Втім, хитромудрим цей план здавався лише самому хлопцеві та його матері, але насправді, як запевняв Петро Олексійович, у цієї підступної парочки жодних шансів не було й близько. Хай там як, Саша натерпілася страху й ніяк не могла перестати думати про те, що було б із нею, якби цей план утілився в життя. Вона то усамітнювалася в батьковому домі, то блукала міськими вулицями, задумливо дивлячись собі під ноги. І ось одного разу, наприкінці зими, несподівано зустріла того, кого ну ніяк не сподівалася зустріти.
— Комарова! Сашко! — гукнув їй у спину рослий хлопець у затасканій спецовці.
Вона зупинилася й повільно обернулася:
— Борю? — недовірливо ахнула дівчина. — Борю Ромашин!
— Я! — озвався Борис, її дитбудинківський друг і, за збігом обставин, перше дитяче кохання. — Здоров! От уже не думав, що побачу тебе тут.
Він стояв біля фургона, припаркованого коло зоомагазину. Саша наблизилася, і Борис міцно її обійняв, відірвавши від землі.
— Ну, ти взагалі не змінилася, — усміхнувся чоловік, розглядаючи подругу дитинства. — Усе така сама.
— А ти змінився, — похитала головою Саша. — Заматерів, чи що? Але очі в тебе все ті самі, хлоп’ячі. А ти, до речі, що тут робиш? Я чула, ти поїхав кудись далеко.
— Та ні, тепер я тут, — махнув рукою Борис. — Ось, крамничку свою відкрив. Тримай, до речі, подарую тобі декого.
І він, витягнувши з фургона клітку з морською свинкою, простягнув її.
— Яка принадність! — вигукнула Саша. — Подобається?
