Іван був певен, що залишив колишню без засобів, аж поки не побачив її за кермом нового автомобіля

Осінь змінилася зимою непомітно, як це буває, коли дні наповнені турботою і не лишається часу стежити за календарем. Оксана жила тепер за годинами Остапа, і ці години виявилися куди повнішими, ніж усі попередні роки її життя. Вона приходила рано-вранці, коли небо ще тільки починало світлішати, і йшла пізно ввечері.

А іноді, якщо Остапові нездужалося, вона залишалася ночувати в маленькій кімнаті поруч із дитячою, яку Богдан розпорядився приготувати для неї. Хлопчик розквітав, це помічали всі: і літня Галина, що вела господарство в домі, і лікар, який приїздив раз на тиждень оглядати дитину.

Остап став говорити більше. Слова давалися йому, як і раніше, важко, але він перестав боятися їх вимовляти. Він почав сам просити книжки, сам вигадувати продовження історій.

А одного разу, коли Оксана котила його крісло засніженою садовою доріжкою, він раптом спитав:

— Ти не підеш, як інші?

Оксана зупинила крісло, обійшла його й присіла перед хлопчиком, укутаним у теплий плед.

— Не піду, — сказала вона твердо. — Чуєш, поки я тобі потрібна, я нікуди не подінуся. Обіцяю.

— А обіцянку треба тримати, — серйозно нагадав Остап.

— Треба, — погодилася Оксана. — Я тримаю свої. Завжди.

Хлопчик довго дивився на неї, ніби перевіряв, чи не піде вона, як ішли, мабуть, багато дорослих у його короткому житті. А потім раптом простягнув худеньку руку й торкнувся її щоки. Оксана завмерла.

У неї защипало в очах, але вона стрималася, лише накрила його долоньку своєю і легенько стиснула.

Лікар, літній чоловік із добрим, але обережним обличчям, того дня довго розмовляв із Богданом у кабінеті. Оксана краєм вуха чула, як він казав, що стан хлопчика стабільний, що з’явилося мовлення, з’явився інтерес до життя і що річ не в ліках, а в людині, яка поруч. Для Богдана ця обережна оцінка важила більше за гучні обіцянки: зміни в синові бачив уже не тільки люблячий батько…👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇