Іван був певен, що залишив колишню без засобів, аж поки не побачив її за кермом нового автомобіля

Вона дізналася розпорядок Остапа, його улюблені книжки, години, коли він був веселий, і години, коли замикався в собі. Вона навчилася піднімати його, пересаджувати, котити крісло садовими доріжками так, щоб він не боявся. Вона читала йому вголос, вигадувала історії про дерев’яних звірів, терпляче чекала, поки він вимовить важке слово, і ніколи не закінчувала за нього фразу.

Богдан спостерігав за нею здалеку. Він повертався пізно, втомлений, звиклий до того, що дім зустрічає його тишею й тривогою. Але тепер із дитячої долинав сміх сина, тихий, крихкий, але справжній.

І цей сміх змінював саме повітря в домі. Одного вечора він застав Оксану на кухні, коли вона гріла молоко для хлопчика.

— Він вас полюбив, — сказав Богдан, зупиняючись у дверях. — Я давно не бачив його таким.

Оксана обернулася, трохи знітившись.

— Він чудова дитина. Розумний, тонкий. Просто йому потрібно, щоб поруч була людина, яка нікуди не поспішає.

— Усі поспішають, — глухо відповів Богдан. — Я теж поспішаю. У мене справи, поїздки. За все відповідаю сам. А син росте без мене. Іноді мені здається, що я поганий батько.

Він сказав це несподівано для самого себе, ніби давно копив ці слова й нарешті дозволив їм вирватися.

Оксана подивилася на нього м’яко, без осуду.

— Ви не поганий батько, — сказала вона. — Поганий батько йде й не озирається. А ви тримаєте цей дім, шукаєте для сина людей, тривожитеся за нього. Просто ви втомилися. Це різні речі.

Богдан мовчав. Її слова зачепили його сильніше, ніж він був готовий визнати. Він звик, що жінки поруч або боялися його, або чогось від нього хотіли.

А ця говорила рівно те, що думала, і не шукала вигоди.

— Я плачу вам за те, щоб ви займалися з Остапом, — сказав він нарешті сухо, ніби злякавшись власної відвертості. — А не за те, щоб утішали мене.

— Я не втішаю, — спокійно відповіла Оксана. — Я кажу правду. За правду ви мені не платите.

Вона відвернулася до плити, а Богдан постояв іще трохи й вийшов, несучи із собою дивне, давно забуте відчуття. Ніби в його холодному, налагодженому світі з’явився хтось, поруч із ким можна на хвилину перестати бути фортецею. А Оксана, знімаючи молоко з вогню, зловила себе на думці, що тепер дедалі частіше думає не про те, що втратила, а про те, що, можливо, ще знайде…👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇