Катя прийшла на нову роботу з одним паспортом у руках, не підозрюючи, що цей дім зберігає її таємницю

— Усе гаразд, Миколо Артемовичу. Софія вдома.

Потім голос Софії:

— Тату.

— Софійко. Як дорога?

— Нормально. Тобі треба поїсти. А потім поговоримо.

— Про що?

— Важливо.

— Добре. Дай переодягнутися.

Марта відтиснула ганчірку, повісила її сушитися, зняла фартух. Робочий день давно закінчився, але Коваль попросив допомогти з вечерею, і формально вона мала причину затриматися. Тепер причини вже не були потрібні. Вона стояла біля кухонних дверей, слухала кроки в домі й відчувала, як долоні холонуть.

За якийсь час у коридорі з’явилася Софія.

— Він у кабінеті, — сказала вона тихо. — Ходімо.

— Ти впевнена?

— Ні, — чесно відповіла Софія. — Але якщо відкласти, стане тільки важче.

Вона взяла Марту за зап’ясток. Не сильно, не владно. Просто щоб та не лишилася на місці в останню секунду. Вони пройшли коридором до кабінету господаря — до тих самих дверей, через які Марта за весь час роботи жодного разу не переступила.

Софія постукала.

— Увійди, — сказав голос ізсередини.

Вона відчинила двері й зайшла. Марта зайшла слідом.

Кабінет був просторий, з темними меблями, полицями вздовж стін і великим столом біля вікна. За столом сидів чоловік років сорока п’яти, у темному светрі. Темне волосся, сивина біля скронь, втомлене після дороги обличчя. Той самий чоловік із фотографій, тільки тепер живий, близький, об’ємний.

Він підняв погляд від паперів. Спершу подивився на Софію. Потім на Марту.

Ручка в його пальцях завмерла. За секунду він повільно поклав її на стіл.

Він нічого не сказав. Просто дивився на Марту так, що їй стало важко дихати. Не грубо, не оцінювально. Його ніби вдарило чимось ізсередини, раптово й беззвучно.

— Тату, — сказала Софія. — Це Марта Бондар. Вона працює в нас уже кілька тижнів. Я хочу, щоб ти на неї подивився.

— Я дивлюся, — промовив він тихо.

— І що ти бачиш?

Микола Руденко повільно встав, обійшов стіл і зупинився за два кроки від Марти. Дивився на її очі, волосся, ніс, підборіддя. Марта стояла прямо. Їй хотілося відступити, але вона не відступила.

— Скільки тобі років? — спитав він.

— Вісімнадцять. Я народилася 14 березня 2008 року.

Його обличчя змінилося ледь помітно.

Марта продовжила, бо якщо зупиниться, голос може зникнути:

— Мати — Бондар Ольга Павлівна. У дитячий будинок потрапила у вересні 2010-го. У документах зазначено: батько не встановлений.

Микола не рухався. Потім підняв долоню й повільно провів по обличчю, ніби стирав із нього втому, а разом із нею — останні рештки колишньої впевненості. На мить заплющив очі. Розплющив.

— Марто, — сказав він.

Не як питання. Не як чуже ім’я. А так, ніби це слово довго лежало десь усередині нього й раптом знайшло вихід.

— Так, — відповіла вона.

— Ольга… вона жива?

— Ні. Точної дати я не знаю. Мені сказали тільки, що вона померла. Коли я потрапила до дитячого будинку, її вже не було поруч.

Микола відвернувся до вікна. Марта бачила його профіль: стиснена щелепа, нерухомі плечі, рука на краю столу.

— Я переказував гроші, — сказав він. — Щомісяця. На її картку. Я думав, ти з нею. Я думав, ви разом.

— Судячи з усього, гроші до мене не доходили, — сказала Марта. — У справі було зазначено, що поруч із нею був чоловік. Співмешканець. Лідія Михайлівна казала, що коли мене привезли, стан був поганий. Документів про спорідненість із вами там не було. Батько не встановлений.

Микола обернувся.

— Мені треба перевірити, — сказав він. — Документи, аналіз. Не тому, що я не бачу. Я бачу. Але для закону, для оформлення, для тебе самої це має бути точно. Ти розумієш?

— Так. Я теж хочу не припущення, а впевненість.

Софія весь цей час стояла біля дверей. Тепер вона ступила ближче.

— Тату, просто подивися на неї.

Він подивився. На Марту, потім на Софію. Дві дівчини стояли поруч, і їхні обличчя відповідали замість них: однакові очі, однакова лінія носа, майже той самий підборіддя, та сама стримана звичка дивитися просто й не просити.

— Я бачу, — сказав Микола. Голос у нього став глухим. — Господи, я бачу.

У кабінеті вони просиділи майже три години. Степан Григорович один раз тихо зайшов, поставив на стіл чай і так само тихо вийшов. Дім поступово спорожнів. Десь далеко цокнув годинник, за вікнами темнів сад, у коридорах стало тихо.

Микола сів за стіл. Софія вмостилася на дивані біля стіни. Марта поставила стілець так, щоб не бути надто близько й не відгородитися надто далеко. Ця відстань здавалася єдино можливою.

Говорив Микола. Рівно, без зайвих прикрас, як людина, що звикла тримати мову під контролем навіть тоді, коли всередині все руйнується.

— Ми з Ольгою одружилися у 2004 році. Їй було двадцять три. Софія народилася у 2006-му. Ти — у 2008-му.

Він затримався на цьому «ти» трохи довше, ніж на інших словах.

— На той час усе вже було погано. Не одразу, не різко. Спершу здавалося, що це втома, тривожність, складний характер. Потім стало ясно: вона п’є. Я довго робив вигляд, що це можна виправити розмовами, лікарями, обіцянками. Не вийшло.

Марта слухала, не перебиваючи.

— У 2009 році я подав на розлучення. Суд був важкий. Ольга вимагала залишити обох дівчат із нею. Казала, що я хочу відібрати дітей, що в неї все вийде, що вона мати й має право. Зрештою рішення розділило дітей. Софія лишилася зі мною. Ти — з Ольгою. Мені призначили порядок зустрічей. Але після рішення вона зникла. Не попередила. Не сказала адреси. Просто поїхала.

— Ви шукали? — спитала Марта…