Катя прийшла на нову роботу з одним паспортом у руках, не підозрюючи, що цей дім зберігає її таємницю

Вона не намагалася звинувачувати. Просто це питання мало прозвучати.

— Шукав, — сказав Микола. — Через адвокатів, знайомих, запити. Вона ніде не з’являлася офіційно. Картку оформила на адресу якогось родича, який стверджував, що не знає, де вона. Я переказував гроші п’ятнадцятого числа щомісяця, без затримок. Поки картка працювала.

Він подивився на свої руки.

— У 2014 році перекази перестали проходити. Я найняв приватного детектива. Він з’ясував, що Ольга померла наприкінці 2013-го. Причини були пов’язані з алкоголем і хворобами. Назву невеликого міста я пам’ятаю досі. Про тебе він знайшов лише уривки. Сказав, що, за якимись даними, дитина перебуває під опікою. Де саме — не встановив. У базах не було зв’язку зі мною.

— Бо в моїй справі батька не зазначено, — сказала Марта.

— Так. Тепер я розумію, що вона могла зробити це навмисно. Якщо немає батька в документах, немає й прямої дороги до мене.

— Ви могли продовжувати шукати.

Микола підняв очі. У них не було образи на її прямоту.

— Міг. І мав.

Він не став виправдовуватися. Не сказав, що було важко, що бізнес, що Софія, що детектив не впорався. Просто визнав.

— Я зупинився. У мене була робота, відповідальність, Софія. Я сказав собі: якщо дитина під опікою, значить, жива, значить, у безпеці. Сказав собі, що коли ти виростеш, зможеш знайти мене, якщо захочеш. Це була слабкість. Зручне пояснення, щоб не битися далі в стіну.

Софія сиділа тихо. Марта подивилася на неї й побачила не злість, а біль людини, яка любить батька й водночас уперше бачить його помилку повністю.

— Як ти опинилася тут? — спитав Микола. — Саме в цьому домі?

— Оголошення. Газета лежала в дитячому будинку за кілька днів до мого випуску. Я вирізала номер, подзвонила. Степан Григорович запросив на співбесіду.

— Випадково, — промовив він.

— Може. А може, просто так збіглися дороги.

Микола встав, підійшов до вікна, довго дивився в темряву саду. Потім повернувся.

— У понеділок зробимо ДНК-тест. Я домовлюся з клінікою. Терміновий результат буде за кілька днів. Ти згодна?

— Так.

Тиша після цього стала іншою. Уже не повної невідомості, але й не полегшення. Між ними лежали чотирнадцять років, дитячий будинок, гроші, що пішли не туди, жінка, яка зруйнувала більше, ніж змогла втримати, і чоловік, який колись перестав шукати.

Софія підвелася з дивана й підійшла ближче до столу.

— Можна я спитаю? — сказала вона Марті. — Ти можеш не відповідати.

— Питай.

— Тобі було погано там? У дитячому будинку?

Марта подумала. Можна було сказати «нормально» й закрити тему. Можна було розповісти так, щоб усім стало нестерпно. І те, і інше було б неправдою.

— По-різному. Там були люди, які допомагали. Тьотя Надя на кухні вчила мене готувати. Анна Сергіївна з літератури давала книжки, яких не було в списку. Лідія Михайлівна інколи була сувора, але справедлива. Були й ті, кому було байдуже. Голодною я не була. Мене не били. Але самотньо було часто. Майже завжди.

— Самотньо, — повторив Микола ледь чутно.

— Це не докір. Просто відповідь.

— Я чую як докір. І, мабуть, маю чути саме так.

Софія дивилася на Марту.

— Ти злишся?…