Кіт щоночі лягав на обличчя сплячому немовляті. Мати в люті хотіла викинути тварину на вулицю, але педіатр, поглянувши на кота, Попередив. «Негайно беріть дитину і…»

Ранок почався не з плачу дитини, а з важкого головного болю, ніби хтось усю ніч стягував Марії скроні ременем. На кухні пахло підгорілим пилом і вчорашнім молоком. Газова колонка клацала через раз, вогник під склом горів нерівно, жовтувато. Олена Павлівна сиділа біля вікна в халаті й мовчки гортала свої нічні фотографії.

— Подивися, як гарно, — кинула вона, не підводячи очей. — Кіт на дитині, мати спить. Одне повідомлення в родинний чат, і всі зрозуміють, чому я не довіряю тобі онука. Ти ж і сама не даєш собі ради, Маріє. Це видно.

Марія поставила пляшечку в підігрівач і помітила на холодильнику круглу білу коробочку без кришки. Колись Павло приніс її після ремонту кухні й сказав, що це датчик «про всяк випадок». Тепер поруч лежала вийнята батарейка. Марія згадала, що пристрій пищав тиждень тому, але свекруха тоді скривилася: «Нерви моторошить, марна цяцька».

Артем їв погано. Він робив два слабкі ковтки, морщився й знову заплющував очі. Марія дивилася на його вії, на бліді губи, і всередині підіймався липкий страх, зовсім не схожий на нічну лють. Вона зателефонувала до поліклініки, попросила дільничного педіатра прийти додому й, затинаючись, пояснила про кота.

— Звісно, кличте лікаря, — сказала Олена Павлівна, різко захлопнувши телефон. — Хай фахівець підтвердить, що тварина небезпечна. Я вже приготувала знімки. А ти краще не рюмсай при ньому, Маріє, не показуй, що в тебе після пологів зовсім голова попливла.

Дмитро Мельник прийшов ближче до обіду, у темній куртці, з потертою шкіряною валізкою й утомленим обличчям людини, яка вже встигла обійти півбудинку хворих дітей. Він не став роззуватися на порозі, тільки натягнув бахіли й коротко кивнув Марії, помітивши її червоні очі та тремтячі пальці.

— Розкажіть спокійно, що сталося, — сказав він, розкладаючи стетоскоп. Олена Павлівна тут-таки подалася вперед, але лікар підняв долоню. — Спершу мати дитини. Потім усі інші.

Марія говорила збивчиво. Про ночі, коли Філімон залазив до Артема. Про те, як вона прокидалася від дивного нявкання. Про свій головний біль, нудоту, слабкість. Мельник слухав без виразу, оглядав малюка, рахував дихання, мацав маленькі пальчики, довго дивився на колір шкіри біля губ.

У цей момент Філімон вийшов із коридору. Зазвичай він ступав м’яко й поважно, як старий господар квартири, але тепер хитнувся, зачепив плечем одвірок і сів на підлогу. Його шерсть була скуйовджена, очі сльозилися, а ясна, коли він прочинив пащу, здалися Марії неприродно яскравими.

Лікар раптом замовк. Він перевів погляд із кота на колонку, потім на заклеєну прозорим скотчем вентиляційну решітку над шафкою. Обличчя його стало таким жорстким, що Марія похолола. — Дитину на руки. Швидко. Усі виходять із квартири, зараз. Документи потім, суперечки потім, телефони потім…