Кіт щоночі лягав на обличчя сплячому немовляті. Мати в люті хотіла викинути тварину на вулицю, але педіатр, поглянувши на кота, Попередив. «Негайно беріть дитину і…»

Олена Павлівна сплеснула руками, ніби лікар влаштував непристойну сцену на святі. — Що ви собі дозволяєте? У нас тут кіт дитину ледь не задушив, а ви про якусь решітку. Я господиня квартири, між іншим.

— Зараз господар тут не ви, а повітря, яким дихає немовля, — відрізав Мельник. Він уже набирав номер аварійної служби й водночас говорив Марії: — Загорніть сина в ковдру. Кота теж заберіть, якщо зможете. Не вмикайте світло, нічого не запалюйте, двері лишіть відчиненими.

Марія всунула Артема в зимовий конверт просто поверх повзунків. Руки її не слухалися, блискавка заїдала, дитина тихо хникала. Філімон не пручався, коли сусідка Анна, визирнувши на гамір, підхопила його рушником і запхала в переноску для своєї кішки, що пахла ліками й сухим кормом.

На сходовому майданчику було холодно й пахло мокрим взуттям. Марія сиділа на сходинці, притискаючи сина до грудей, а Мельник стояв поруч і слухав трубку. Олена Павлівна металася біля відчинених дверей, то вимагаючи «не ганьбити родину», то шепочучи Павлові, що лікар перебільшує, бо «молоді матері люблять панікувати».

Коли приїхали аварійники, один із них піднявся з приладом, а другий одразу попросив усіх відійти від дверей. За кілька хвилин чоловіки вийшли похмурі. Старший сказав коротко: — Показники підвищені. У квартиру не заходити. Колонку відключаємо, вентиляцію дивитися окремо.

Марія відчула, як підлога під ногами стає порожньою. Олена Павлівна вперше за ранок замовкла, але телефона з рук не випустила: великий палець усе ще лежав на екрані, ніби навіть тепер вона шукала, кому відправити свою версію того, що сталося…