Колеги посміялися з молодої лікарки, відправивши її до бездомного пацієнта, але огляд несподівано все змінив

— Ви ще дуже молодий спеціаліст. Це відчувається. На папері все красиво. У житті інакше.

— Я знаю, яким буває життя, Семене Григоровичу. Я виросла не в окремій квартирі з добрими родичами. Запит залишається.

Він дивився на неї кілька секунд, потім поклав папір у стос.

— Розглянемо.

Інтонація означала: забудьте.

Вона не забула.

Наступного дня Олеся знайшла завідувача діагностичного відділення. Богдан Кирилович був невисокий, швидкий, в окулярах, які вічно сповзали на перенісся. Вона перехопила його між кабінетами й пояснила ситуацію без зайвих прикрас.

Вона не вимагала. Вона запропонувала: якщо з’явиться будь-яке вікно, ранній ранок, пізній вечір, перерва між плановими пацієнтами, вона сама доставить хворого й сама поверне назад.

Богдан Кирилович зняв окуляри, протер їх краєм халата.

— Ви розумієте, що це може не сподобатися Шаповалу?

— Я розумію, що це потрібно пацієнтові.

Він довго дивився на неї, потім кивнув.

— Післязавтра о сьомій ранку. П’ятнадцять хвилин вікна. Якщо пацієнт транспортабельний — привозьте.

— Буде транспортабельний.

На четверту добу, коли коридори ще не прокинулися остаточно і прибиральниця тягла швабру по лінолеуму, Олеся разом із Павлом Семеновичем повезла пацієнта до кабінету МРТ. Павло Семенович ні про що не питав. Він із тих людей, які розуміють сенс без довгих пояснень.

За дві години Богдан Кирилович показав їй знімки у своєму тісному кабінеті.

— Ось свіжа зона, — сказав він, указуючи олівцем на екран. — Невелика субдуральна гематома. Вона неприємна, але не найстрашніша. А ось це подивіться.

Він пересунув олівець.

— Бачите щільність? Це старе. Не від нинішньої аварії. Їй кілька років. Може, більше.

— Два вогнища?

— Саме так. Свіже, найімовірніше, розсмокчеться під наглядом. А старе тисне на зони, пов’язані з пам’яттю й мовленням. Якщо людина давно погано пам’ятає себе, плутається, майже не говорить, причина може бути ось тут.

Олеся вдивлялася у знімок.

— Операбельне?

— Це питання до нейрохірурга. Але теоретично — так, такі гематоми видаляють. Ризик, звісно, є. Місце непросте.

Вона подякувала й вийшла.

У коридорі зупинилася біля вікна. За склом мокрі гілки майже голих дерев рухалися під вітром. Олеся дивилася на них, а думала про інше.

Якщо стара гематома заважає йому пам’ятати, отже, колись він пам’ятав. У нього було ім’я. Дім. Минуле. Люди. Потім щось сталося, удар, травма, падіння — і все зачинилося, як двері, які замкнули ззовні.

Чи можна ці двері відчинити?

Вона не знала.

Але знала, до кого йти.

Нейрохірургія була в сусідньому корпусі. Олеся прийшла туди в обідню перерву. Завідувач відділення, Мирон Павлович Лисенко, огрядний чоловік із тихим голосом і уважними очима, прийняв її без запису. Вочевидь, тому що до нього рідко приходили просто так.

Вона розклала знімки.

Він довго їх розглядав. Не квапився. Брав один, другий, повертався до першого.

— Давність?

— За оцінкою діагностики — від семи до п’ятнадцяти років.

— Об’єм?

— Близько дванадцяти мілілітрів.

— Стан пацієнта?

— Свідомість поки не відновилася повністю. Реагує на подразники, вітальні показники стабілізувалися.

— Вік?

— Орієнтовно п’ятдесят-п’ятдесят п’ять.

— Документи?

— Немає.