Коли мати-генерал дізналася, що сталося з її сином, мовчати вона вже не могла
Від учорашньої жінки в сірому светрі не залишилося нічого. Перед воротами стояла командувачка силами спеціальних операцій — в ідеально випрасуваній формі, з бездоганно вкладеним волоссям, з рядами нагород на грудях і холодним обличчям, на якому не здригнувся жоден м’яз. Ранкове світло відбилося в зірках на погонах, і солдати на КПП розгубилися так, ніби побачили привид.
Черговий зблід, кинувся до машини, віддав честь надто різко. «Здоров’я бажаю, товаришу генерал-полковник! Яка причина прибуття?»
Оксана не стала пояснювати. «Негайно викликати командира батальйону. Сюди. Зараз».
Голос був негучним, але від нього в повітрі стало холодніше. Черговий схопив рацію й майже закричав, плутаючи слова. За кілька хвилин усередині частини здійнялася тривожна метушня. Хтось біг, хтось віддавав команди, грюкали двері казарм, на плацу з’явилися сонні постаті в нашвидку застебнутій формі.
Підполковник Олег Кравець прибіг до КПП захеканий, з обличчям людини, яку розбудили посеред кошмару. Кітель у нього був застебнутий не до кінця, на лобі блищав піт. За його плечем, намагаючись триматися в тіні, стояв Назар Савчук. Учорашня самовпевненість зникла; обличчя прапорщика стало сірим.
«Здоров’я бажаю, товаришу генерал-полковник. Чим завдячуємо такому візиту?» — вимовив Кравець, віддаючи честь.
Оксана повільно перевела погляд із нього на Савчука й назад. «Мені доповіли, що вчора тут була цивільна жінка, мати рядового Романюка. Її не допустили до сина».
Кравець ковтнув. «Так точно. За доповіддю, її направили назад, оскільки рядовий перебував в ізоляції за медичними показаннями».
«Тобто версія про вірусну інфекцію залишається офіційною?»
Підполковник кинув швидкий, злий погляд на Савчука. «Товаришу генерал-полковник, це був вимушений захід. У частині можливий осередок захворювання, і якби ми знали, що прибуваєте особисто ви…»
«Я не просила виправдань», — урвала його Оксана. Вона зробила крок уперед, і обидва чоловіки мимоволі відступили. «Від цієї хвилини управління частиною та перевірку обставин я беру під особистий контроль. Особовий склад шикувати на плацу. Офіцерів — до штабу. Ви двоє йдете зі мною».
Кравець спробував натягнути на обличчя здивування. «Дозвольте уточнити, виникла якась проблема?»
Оксана повернула голову до Савчука. Той застиг, як людина, що побачила перед собою не начальника, а вирок.
«Проблема в тому, підполковнику, що мого сина, рядового Данила Романюка, який служить у цій частині, було побито до тріщин у ребрах. Але я прийшла сюди не для материнської істерики. Я прийшла як командир, який зобов’язаний захистити солдата, відновити дисципліну й з’ясувати, хто перетворив військову частину на місце страху й брехні».
На КПП повисла тиша. Два слова — «мій син» — миттєво пояснили все: вчорашню жінку з сумкою, сьогоднішню генеральську форму, страх на обличчях Кравця й Савчука. У тих, хто стояв поруч, перехопило подих. Оксана більше не додала жодного слова. Вона розвернулася й пішла до штабу, а за нею, ніби ведені невидимим ланцюгом, рушили командир батальйону й прапорщик.
Плац зустрів її дивним передсвітанковим світлом. Солдати стояли в рівних шеренгах, хтось іще не встиг до кінця прокинутися, хтось уже зрозумів, що сталося щось надзвичайне. На обличчях були тривога, втома й звична обережність людей, які давно навчилися не ставити зайвих запитань.
Оксана піднялася на трибуну. Поруч, опустивши очі, стояли Кравець і Савчук. Мікрофон їй не знадобився. Вона вміла говорити так, щоб чув кожен.
«Я прибула сюди через факт побиття й нестатутних відносин у цій частині. Кожен із вас матиме можливість говорити окремо, без тиску командирів і товаришів по службі. Той, хто скаже правду, отримає захист. Той, хто приховуватиме злочин, відповідатиме за всією суворістю військового закону. Вибір кожен робить сам».
По строю пройшов ледь чутний гул. Прізвище Данила не прозвучало, але всі про нього подумали. Солдати відводили очі, стискали щелепи, дивилися перед собою надто прямо. Коли підрозділи розійшлися по казармах, офіцери інспекції та військової поліції почали індивідуальні бесіди. Оксана наказала фіксувати кожне слово, виключити присутність командирів і не допустити, щоб свідків залякували після опитування…
