Коли привезли тяжко пораненого солдата, мати подивилася на нього й сказала лише кілька слів

На ношах лежав Кирило.

Вона впізнала його одразу, попри худорлявість, сіре обличчя й порожній, загублений погляд. Він дивився на неї так, ніби бачив уперше. У його очах не було ні впізнавання, ні радості зустрічі, ні болю — тільки розгубленість і страх.

— Ну що? — один із чоловіків подивився на Віру Петрівну. — Ваш? Упізнали?

Жінка не відповідала. Вона побачила нерухому руку сина, тонкі пальці, мляву кисть, обличчя, яке колись було таким живим. Чоловіки мовчки чекали.

У ці кілька хвилин усередині неї ніби промайнуло ціле життя. Даша ще зовсім не зміцніла, не знала справжніх труднощів. Якщо Кирило повернеться додому таким, молодшій доньці доведеться доглядати брата разом із матір’ю. А може, і замість матері. Віра Петрівна вже не була молодою, здоров’я підводило, сил лишалося мало.

Вона пізно народила обох дітей. Особливо тяжко далася молодша. Після народження Даші жінка дуже змінилася, погладшала, майже перестала стежити за собою, а чоловік невдовзі пішов до іншої. Дітей вона ростила сама, без підтримки, без запасу міцності. І тепер доля ставила перед нею вибір, від якого темніло в очах.

Кирилові, як їй здавалося, вже нічого не повернути. А в Даші ще було життя попереду. Навчання, робота, шанс на нормальну долю. Віра Петрівна повторювала це собі, як виправдання, поки чоловіки чекали на її відповідь.

— Ні, — нарешті сказала вона хрипко. — Це не мій син.

Кирило так само дивився на неї. Можливо, він нічого не зрозумів. Можливо, щось усередині нього здригнулося. Віра Петрівна не витримала цього погляду, відвернулася й пішла геть.

Сльози текли по обличчю самі собою. Чоловіки дивилися їй услід. Можливо, хтось із них здогадався, що сталося. Можливо, засудив. Можливо, просто промовчав, бо силоміць вручити людину жінці вони не могли.

Удома Даша вже стояла біля плити й доварювала суп.

— Доню, пробач, я не встигла, — квапливо сказала Віра Петрівна, намагаючись говорити звично.

— Мамо, не хвилюйся, я впоралася, — усміхнулася Даша.

— Ні-ні, йди відпочинь. Я сама дороблю. Потім покличу…