Коли привезли тяжко пораненого солдата, мати подивилася на нього й сказала лише кілька слів

Даші Віра Петрівна нічого не сказала. Сама ще не розуміла, що відбувається, а лякати дівчину завчасно не хотіла. Для неї молодша донька все ще залишалася дитиною — тихою, домашньою, надто м’якою для цього життя. Віра Петрівна вважала, що за нею потрібне око та око.

З Кирилом було інакше. Йому вже виповнилося двадцять дев’ять. Він давно жив як доросла людина і, на думку матері, особливої допомоги не потребував. Рано почав заробляти сам: бачив, як матері тяжко, а свої бажання в юнака теж були. У Віри Петрівни багато не попросиш — вона й так тягнула дім з останніх сил.

Вона навіть пишалася тим, що син не сидить у неї на шиї. Після служби він вирішив залишитися в цій сфері, уклав контракт, отримував непогані гроші й відкладав на власне житло. Віра Петрівна думала: одну дитину вона вже виростила, вивела в люди, тепер треба поставити на ноги Дашу.

На вокзал вона прибігла майже в останню хвилину. Серце калатало так, ніби вона не йшла, а весь цей час бігла без упину. Поїзд уже підкочувався до платформи. Двері вагонів відчинилися, пасажири почали виходити, хтось поправляв сумки, хтось озирався в пошуках тих, хто зустрічає. Кирила серед них не було.

Потім вона побачила, як з одного вагона кілька чоловіків у формі обережно виносять ноші.

Віра Петрівна завмерла. Перед очима все попливло. Вона боялася підійти й водночас не могла піти. Поруч із вагоном стояв чоловік у формі й курив, дивлячись кудись повз метушню. Жінка підійшла до нього, відчуваючи, що ноги стали ватяними.

— Що з ним? — спитала вона, кивнувши на ноші.

Чоловік затягнувся, потім важко видихнув.

— Хлопцеві дісталося. Хребет пошкоджений. Майже не рухається. Пам’ять зникла. Лікарі кажуть, на все життя може залишитися безпорадним.

Віра Петрівна прикрила рота долонею. У грудях занило. Як же тепер? Вона тільки-но почала думати, що найстрашніше позаду, що син уже дорослий, що лишається тільки підняти молодшу доньку. І раптом — таке.

Її підвели ближче…