Коли привезли тяжко пораненого солдата, мати подивилася на нього й сказала лише кілька слів

Вона майже виштовхала доньку з кухні. Їй треба було лишитися самій, умитися, видихнути, зібрати обличчя, щоб Даша нічого не помітила.

Віра Петрівна завжди надто берегла молодшу. Боялася, що дівчина виросла без батька, поруч із немолодою, вічно втомленою матір’ю, і тому недоотримала тепла. Сама того не розуміючи, вона обплутувала доньку турботою так міцно, що позбавляла її самостійності. А сина відпустила рано: він чоловік, він упорається, йому вже дано все, що вона могла дати.

Кілька днів Віра Петрівна ходила ніби під водою. Потім зібралася з силами й сказала Даші, що Кирило загинув під час служби. Тіла, мовляв, не знайшли, поховали далеко, разом з іншими. Знайомим вона розповіла те саме. Ніхто не став випитувати подробиць: горе матері й без розпитувань було тяжким.

А Кирило залишився живий.

Ім’я за ним зберегли, але прізвище записали інше. Рідних так і не знайшли — офіційно він виявився людиною без минулого, нікому не потрібною. Спершу його відправили з вокзалу до лікарні, бо більше не було куди подіти. Там протримали недовго. Потім перевели до закладу для літніх людей, звідти ще кудись, потім знову до лікарні. Зрештою зібрали необхідні папери й визначили його до пансіонату, де жили самотні старі, хворі й ті, хто не міг сам про себе подбати.

Місце це було страшне.

В одній будівлі опинилися люди, від яких відмовилися сім’ї, ті, у кого нікого не лишилося, та інваліди, цілком залежні від чужих рук. Персонал працював грубо й байдуже. У коридорах стояв важкий запах вогкості, ліків і немитої білизни. Деякі мешканці були озлоблені або не зовсім розуміли, що роблять. Особливий страх на всіх наводила група старих із темним минулим: колись вони провели роки за ґратами, а тепер, опинившись тут, установили свої жорстокі порядки.

Кирило майже весь час лежав. Догляд за ним був рідкісний і недбалий. Простирадла міняли не тоді, коли треба, а коли вже неможливо було терпіти. Їжа була мізерна. Про лікування говорили лише на папері. Іноді комусь давали знеболювальне, але тільки коли людина вже не могла стримувати стогонів. У таких умовах навіть міцні старі швидко здавали. Кирилові ж, молодому й нерухомому, чекати від цього життя було майже нічого.

Одного разу до пансіонату прийшла незнайома жінка…