Коли я повідомила чоловікові про вагітність, він звинуватив мене у зраді, але лікарський конверт змінив усю розмову

Удома Тарас зустрів її задоволений, майже святковий. Сказав, що мама вже знайшла рієлтора, «надійну жінку», яка завтра прийде оцінити бабусину квартиру. Дарина зробила вигляд, що здивувалася, хоча всередині все стиснулося.

— Так швидко?

— А чого тягнути? Поки в клініці знижка, треба встигати. Мама каже, такі можливості довго не чекають.

Він говорив легко, упевнено, ніби йшлося не про продаж її єдиної опори, а про купівлю сезонної куртки. Дарина кивнула. Якщо вони вважали її зручною, покірною й дурною — нехай і далі так думають. Чим міцнішою буде їхня впевненість, тим болючішим виявиться падіння.

Наступного вечора в бабусиній квартирі зібралися всі. Тарас, сяюча Мирослава Семенівна й енергійна жінка в строгому костюмі, яка представилася Тамарою Степанівною. Рієлторка пройшла кімнатами з господарським виглядом, оцінюючи планування, вікна, стан стін. Мирослава Семенівна поправила її: «нашу квартиру» — і навіть не зніяковіла. Для неї все вже було вирішено.

Дарина стояла посеред вітальні й почувалася привидом. У цій кімнаті бабуся колись учила її добирати тканини для штор, пригощала млинцями, сміялася з її перших креслень. Тепер чужі люди обговорювали ціну, строки, косметичний ремонт. Тарас ходив за ними й схвально кивав.

Телефон у кишені завібрував несподівано. Дарина дістала його, відвернувшись до вікна. Повідомлення від Олесі складалося з двох слів: «Готово. Приїжджай».

Світ звузився до світного екрана. Вона перечитала повідомлення кілька разів, хоча слова були прості. Правда вже лежала десь на столі в Олесиному кабінеті, роздрукована, завірена, страшна. Треба було піти зараз, не викликавши підозр.

У цю мить голоси в кімнаті стали особливо гучними. Тамара Степанівна міркувала про ремонт, Мирослава Семенівна перебивала її, Тарас намагався здаватися діловим. Вони обговорювали стіни, ціну, строки, ніби Дарина була тимчасовою перешкодою в процесі оформлення. Її серце калатало так сильно, що вона боялася: хтось почує. Та ніхто не чув. Усі були надто зайняті майбутніми грошима.

Вона змусила себе прибрати телефон повільно, без різких рухів. Вигадати привід треба було негайно. Будь-яка слабкість, будь-яка паніка могла зруйнувати все. Дарина відчула, як усередині піднімається крижана хвиля — не страх, а зібраність. Та сама, що приходить, коли відступати вже нікуди.

— Якщо освіжити шпалери, — тим часом міркувала Тамара Степанівна, проводячи пальцями по стіні, — можна трохи підняти ціну.

— Прекрасно, — одразу сказала Мирослава Семенівна. — Дарина в нас дизайнерка, нехай підбере щось сучасне.

Вона говорила так, ніби Дарина була не господинею квартири, а найнятою помічницею. Усередині спалахнула холодна злість.

— Перепрошую, мені треба терміново поїхати, — сказала Дарина.

Усі троє повернулися до неї.

— Куди ще? — невдоволено спитала свекруха. — Ми важливу справу обговорюємо.

— Робоче питання. Замовник вніс правки, треба їхати.

— Увечері? — Тарас насупився.

— У мене приватні замовлення, ти пам’ятаєш? Графіка немає. І від цих грошей, між іншим, залежить наше життя.

Він зблід і відвів очі. Мирослава Семенівна стиснула губи, але заперечувати не стала. Дарина накинула пальто, взяла сумку й вийшла, не попрощавшись. На вулиці вона вдихнула холодне повітря на повні груди. Тепер зворотної дороги не було. Її везли не просто в клініку — її везли до межі, за якою колишня Дарина мала зникнути…