Колись сусідка по парті заплатила за моє навчання, а через роки я побачив її в кутку зали зовсім іншою

— Гроші я віддам. Усе віддам. Благаю, не саджайте мене до в’язниці, я не хочу до в’язниці.

Я з огидою відсторонив його ногою.

— У тебе немає права торгуватися зі мною. Це не пропозиція, це повідомлення.

Я дістав хустинку, витер штани там, де він їх торкнувся, і кинув тканину на підлогу.

— Запам’ятай: у тебе менше двадцяти чотирьох годин.

Сказавши це, я вийшов із кабінету, не озираючись.

За спиною лунав відчайдушний виття Лозового. Я не звертав на нього уваги. Це був лише початок.

Я вийшов із «Лавра». Двері за моєю спиною, здавалося, розділили два світи. Усередині виття й пекло, зовні спокійна нічна тиша.

У моєму серці не було ані краплі хвилювання, ані навіть задоволення від помсти. Я просто зробив те, що мав зробити давно. Сівши в машину, я заплющив очі й відкинувся на сидіння.

У голові виникло обличчя Соломії, її чисті очі, які залишалися ясними навіть у темряві. «Назаре, ти винен їй набагато більше. Це тільки початок», — сказав я собі.

Наступного дня, о десятій ранку, місто вибухнуло сенсаційною новиною. Голова правління «Лозовий Груп» Олег Лозовий просто біля будівлі своєї компанії скликав екстрену пресконференцію. Перед усіма ЗМІ він низько вклонився й оголосив, що «Лозовий Груп» від сьогодні подає на банкрутство.

Новина викликала фурор. Усі журналісти збожеволіли. «Лозовий Груп», хоч і не вважалася першокласною компанією, але була на підйомі.

Ще недавно Лозовий активно просував свій новий девелоперський проєкт, малюючи грандіозні плани. Як він міг раптово збанкрутувати? Не давши журналістам отямитися, Лозовий кинув ще одну бомбу. Він публічно визнав, що весь його статок був збудований на шахрайстві восьмирічної давнини.

Зі сльозами на очах він розповів, як обдурив свого партнера Павла Гнатюка, заволодів його довірою й усім майном, що призвело до руйнування родини.

— Я винен перед паном Гнатюком, винен перед його родиною. Я готовий понести покарання й прийняти все, що призначить закон.

Уся пресконференція тривала не більш як десять хвилин. Але інформації в ній було досить, щоб на кілька днів струсонути місто.

Я сидів у вітальні свого пентхауса й без емоцій дивився на спливні сповіщення новинних застосунків. Телефон завібрував: дзвонив Мирон.

— Назаре Андрійовичу, вісімдесят шість мільйонів триста двадцять тисяч від Лозового надійшли на рахунок. Пресконференцію він провів.

— Зараз, мабуть, їде на кладовище до пана Гнатюка. Наші люди будуть поруч, щоб переконатися: він виконає все, що ви сказали. Крім того, анонімну заяву з доказами вже подано до поліції.

— Слідство вже відкрило справу. Решту життя Лозовий, найімовірніше, проведе у в’язниці.

Ефективність Мирона, як завжди, була на висоті.

— Дякую, — холодно відповів я.

Поклавши слухавку, я підвів голову й подивився на Соломію, що сиділа на дивані навпроти. Вона теж тримала телефон.

На екрані було заплакане обличчя Лозового. Її тіло злегка тремтіло, обличчя було бліде, без жодної кровинки. Сльози, як перлини з порваної нитки, безупинно котилися щоками, але вона міцно стискала губи, не даючи собі розридатися.

Вісім років ненависті, вісім років образ, вісім років відчаю. Усе це в одну мить знайшло вихід, але було таким важким, що вона не могла дихати. Я встав, підійшов до неї й сів поруч.

Простягнув їй кілька серветок. Вона не взяла, просто дивилася на екран, дозволяючи сльозам текти. Я нічого не сказав, лише простягнув руку й обережно обійняв її.

Її тіло було напружене, як у наляканого звірка. Я обіймав її, обережно гладячи по спині. Минуло чимало часу, перш ніж вона повільно розслабилася.

Вона вткнулася обличчям мені в груди, і стримувані ридання нарешті вирвалися назовні. Спочатку це були схлипи, а потім гучний плач. Вона плакала навзрид, ніби намагалася виплакати всі страждання, які перенесла за ці вісім років.

Моя сорочка швидко промокла від її сліз. Гаряча волога обпікала мою шкіру, обпікала моє серце. Я нічого не говорив і нічого не питав, лише міцно обіймав її, дозволяючи їй виплеснути все…