Колись сусідка по парті заплатила за моє навчання, а через роки я побачив її в кутку зали зовсім іншою

«Назаре Андрійовичу, ви такі молоді й уже такі успішні. Набагато кращі за мене у ваші роки», — вів він далі лестощі, наливаючи мені чай. Я взяв чашку, але не став пити, лише підніс до носа.

— Пане Лозовий, я перейду одразу до справи. Я бачив ваш проєкт. Обіцянки великі, але й ризики чималі.

Лозовий засміявся.

— Назаре Андрійовичу, ви такий прямолінійний. Ризик і прибуток завжди йдуть пліч-о-пліч. Щойно надійде фінансування, я гарантую, що за три роки дохідність становитиме не менш як триста відсотків.

Він говорив упевнено, розмахуючи руками, ніби сам вірив у свої слова. Я дивився на його жалюгідну виставу, і на губах з’явилася їдка усмішка. Усі ті самі прийоми — так само він вісім років тому обманював батька Соломії.

— Деякі люди не змінюються. Дохідність мене не хвилює, — сказав я. — Я прийшов сьогодні, щоб обговорити з вами іншу угоду.

Лозовий завмер.

— О! Назаре Андрійовичу, будь ласка, кажіть.

Я поставив чашку, трохи нахилився вперед і, дивлячись йому в очі, повільно вимовив:

— Вісім років тому. Будівельний ринок у старому районі. Павло Гнатюк. Пане Лозовий, ви пам’ятаєте його?

При згадці імені Павла Гнатюка усмішка миттю зникла з обличчя Лозового. Його зіниці звузилися.

В очах промайнув неприхований страх. Але він швидко взяв себе в руки.

— Павло Гнатюк? Здається… щось пригадую.

— Мій колишній партнер, здається? А що?

Він добре грав, але я виразно бачив, як тремтить його рука, що тримала чашку.

— Нічого, — я відкинувся на спинку стільця.

Просто чув, що його обдурив один діловий партнер на прізвище Лозовий на тридцять мільйонів, і в підсумку його родина була зруйнована. Мені здалося це цікавою історією. І я хотів би дізнатися у вас подробиці.

Обличчя Лозового остаточно змінилося. Воно стало мертвотно-блідим. На лобі виступив холодний піт.

— Назаре Андрійовичу… Що ви маєте на увазі? Їсти можна що завгодно, а от говорити що завгодно не можна. Це все вигадки, наклеп.

Він почав нервувати.

— Наклеп? — я всміхнувся. Холодно, без тіні веселощів.

— Пане Лозовий, я хочу вам дещо показати.

Я дістав телефон, увімкнув відео й поклав перед ним. На відео чоловік років п’ятдесяти стояв навколішки й ридав.

— Павле, пробач мені. Це я. У мене тоді потьмарився розум. Я взяв гроші в Лозового й підробив для тебе документи, підробив контракт на проєкт. Пробач мені…

На відео був колишній бухгалтер компанії Павла Гнатюка.

Два дні тому люди Мирона знайшли його в селі. Лозовий дивився на відео, і з нього ніби випустили все повітря. Він обм’як у кріслі.

Його обличчя стало блідішим, ніж у мерця.

— Ти… ти… — він указав на мене, не в силі вимовити ні слова.

— Не кваптеся, це ще не все.

Я ввімкнув аудіозапис. Це була розмова Лозового з його коханкою.

— Любий, ти тоді був такий крутий, одразу тридцять мільйонів урвав. А той Гнатюк такий дурень, ха-ха-ха.

Жіночий сміх і самовдоволений голос Лозового звучали в тихому кабінеті особливо огидно.

Тіло Лозового почало сильно тремтіти. В його очах був жах. Він зрозумів, що йому кінець.

— Назаре Андрійовичу… чого ви хочете?

Він нарешті перестав удавати. Його голос тремтів.

— Чого я хочу?

Я встав, підійшов до нього й подивився на нього згори вниз, як на мураху.

— Перше: тридцять мільйонів, які ти вкрав, із відсотками перетворюються на вісімдесят шість мільйонів триста двадцять тисяч.

Ні копійкою менше. Завтра до дванадцятої години дня переведеш їх на вказаний рахунок. Друге:

Завтра о третій годині дня скликаєш пресконференцію, оголошуєш про банкрутство «Лозовий Груп» і публічно розповідаєш про своє… шахрайство. Третє: поїдеш на могилу Павла Гнатюка й навколішки відіб’єш сто поклонів, щиро каючись.

І останнє.

Я зробив паузу. Мій голос прозвучав глухо, майже з пекла.

— Я передам усі докази твоїх злочинів до поліції.

— Решту життя проведеш у в’язниці.

Лозовий остаточно зламався. Він упав зі стільця на підлогу й, обхопивши мої ноги, заридів.

— Назаре Андрійовичу, я був не правий, я справді був не правий! Ви великодушні, пробачте мене цього разу…