Колись сусідка по парті заплатила за моє навчання, а через роки я побачив її в кутку зали зовсім іншою

Класний керівник хвалив мене перед усім класом. Усі плескали суто символічно, і тільки ти повернулася й усміхнулася мені по-справжньому.

Твої очі сяяли яскравіше за зорі на небі. Цю усмішку я пам’ятаю всі вісім років. Соломіє, тоді я був бідний і невпевнений у собі.

Сказати «ти мені подобаєшся» навіть подумки я не смів. Я думав, що якщо зароблю багато грошей, піднімуся високо, то зможу гідно постати перед тобою. Але я помилявся.

Я ледь не втратив тебе. Я обіймав її, і мій голос тремтів від хвилювання. На щастя, доля була до мене прихильна й дала мені шанс знову знайти тебе.

— То що, Соломіє… будеш моєю дівчиною?

Я випалив усе, що зберігав у серці, і з тривогою чекав відповіді. Кожна секунда здавалася вічністю.

Та, що була в моїх обіймах, не ворушилася. І коли моє серце вже почало потроху падати, я відчув, як моя сорочка на грудях стала мокрою. Вона плакала.

Я відразу відсторонився й узяв її обличчя в свої руки. Вона плакала беззвучно, але сльози лилися рікою. Що сталося? Я тебе налякав? Я був розгублений.

Вона дивилася на мене, плачучи, але водночас усміхаючись. Вона похитала головою й, насилу стримуючи ридання, сказала. Той крем для рук, я купила його на заощаджені за два місяці кишенькові гроші.

— Я боялася, що ти не візьмеш, тому й підклала його потай. А на тому іспиті, коли ти посів перше місце, я раділа більше, ніж якби сама його посіла.

— Назаре… — вона подивилася на мене, і її очі сяяли.

Насправді я тоді тобі допомогла не лише тому, що мені було тебе шкода, а ще й тому що… тому що ти мені теж подобався. Бах! У моїй голові все вибухнуло, у ній лишилася тільки остання фраза, яка повторювалася знову й знову, «ти мені теж подобався», «ти мені теж подобався». Величезна радість, як припливна хвиля, миттю накрила мене.

Виявляється… виявляється, це було не одностороннє кохання. Виявляється, ми обоє тягнулися одне до одного. Я більше не міг себе стримувати.

Я знову нахилився й жадібно поцілував її. Цього разу в поцілунку не було несміливості, лише радість від здобуття й всепоглинальне кохання. Сонце, пробиваючись крізь жалюзі, осявало нас золотим світлом.

Забута на вісім років юність цього дня нарешті отримала своє щасливе завершення. І солодкий початок. Коли ми вийшли зі школи, був уже вечір.

Західне сонце витягувало наші тіні. Я міцно тримав її за руку, переплівши пальці, і не хотів відпускати ні на секунду. Боявся, що якщо відпущу, вона зникне.

Соломії було трохи ніяково, її долоня спітніла, але вона не виривалася, лише дозволила мені вести її, із сором’язливою й солодкою усмішкою на обличчі. Ми не поїхали одразу додому. Я відвіз її на оглядовий майданчик на високому пагорбі.

Там, на вершині, був відомий видовий ресторан, що належав мені. Він був закритий для сторонніх і призначався лише для моїх найважливіших гостей. А вона була найважливішою людиною в моєму житті.

Машина зупинилася на парковці на вершині. Я взяв її за руку, і ми вийшли на терасу ресторану. Усе місто лежало біля наших ніг, поступово запалюючи вогні.

Нічний вітер приніс із собою прохолоду, приємно остуджуючи наші обличчя. Як красиво! Соломія була вражена краєвидом. Я обійняв її ззаду, поклавши підборіддя їй на плече.

І, дивлячись на розсип вогнів унизу, тихо сказав:

— Соломіє, бачиш, це місто дуже велике. Таке велике, що мені знадобилося вісім років, щоб знову знайти тебе. Але воно й дуже маленьке: віднині варто мені опустити голову — і я побачу тебе.

Від моїх слів її щоки знову почервоніли. Вона довірливо притулилася до мене.

— Назаре, — раптом тихо сказала вона, — мені й досі іноді здається, що це сон. Що все це несправжнє. Я весь час боюся прокинутися й знову опинитися в тій темній маленькій орендованій квартирі.

Її слова кольнули мене в серце…