Лариса взяла під опіку хлопчика, схожого на загиблого сина, але першого ж вечора

У кімнаті вдома вона тримала закриту коробку. Там лежали книжка про капітанів із загнутими кутиками сторінок, малюнки з корабликами на синіх хвилях, нерівно склеєний Олексійком човник із паперовим вітрилом. Поруч зберігався сірий камінь. Андрій знав: відкривати коробку не можна.

Іноді, миючи посуд, Лариса помічала, що знову звертається до сина:

— Сьогодні в третій палаті хлопчик запитав, чи їдять риби морозиво. Ти б знайшов, що йому сказати.

Андрієві було вже сорок п’ять. Він погладшав, став спокійнішим, а з Ларисою дедалі частіше говорив так, як лікар розтлумачує пацієнтові призначення.

— Ларисо, я не жартую. Нам треба розписатися. Ми разом п’ять років, і мені не хочеться так і залишитися співмешканцем.

— Андрійку, я поки що не можу нічого змінювати.

— Що тут змінювати? Лад навести. — Він витримав паузу. — І з дачею час розібратися. Ти три роки там не була, будинок гниє. За землю людина готова добре заплатити. Ми могли б ці гроші в щось живе вкласти: просторішу квартиру купити, поїхати кудись. Для нас щось зробити, розумієш?

— Це Олексійків дім.

— Ларисо… — Звертання прозвучало м’яко, але за ним вона вловила роздратування, наче протяг з-під дверей. — Його більше немає. Я теж любив Олексійка. Але не можна жити в музеї.

Вона промовчала. За законом усе синове майно тепер належало їй — єдиній спадкоємиці. Лариса знала про це, хоча за три роки так жодного разу й не відкрила відповідних паперів.

О четвертій годині дня під час звичайного чергування надійшов хлопчик із дитячого будинку сусідньої області. Направлення було на неврологічне обстеження: головний біль, провали, під час яких дитина завмирала й переставала відповідати.

— Рома, за документами десять років, — відрекомендувала його вихователька, яка його супроводжувала. — На вигляд не скажеш.

Невисокий, худенький, зі світлим коротко підстриженим волоссям, він сидів на лікарняному ліжку. Лариса зайшла з історією хвороби й далі порога не рушила. Підкладені під себе долоні, схилена до плеча голова, лоб, розріз очей — усе було знайоме.

— Привіт. — Їй довелося наново шукати голос. — Я Лариса Ігорівна. Можна тебе оглянути й послухати?

— Можна. — Хлопчик помовчав. — Ви когось мені нагадуєте.

Вимірявши тиск і порахувавши пульс, вона дісталася до ординаторської. Десять хвилин просиділа там, сховавши обличчя в долонях. Потім узялася повторювати подумки те, чим не раз заспокоювала батьків: схожих дітей тисячі. Вона сама хотіла побачити схожість, от і примарилося…