Лариса взяла під опіку хлопчика, схожого на загиблого сина, але першого ж вечора

Наступного дня Лариса повернулася до палати. Через день прийшла знову.

Документи вмістили Ромине минуле в коротку, заплутану історію. У липні, три роки тому, його привіз до приймального відділення районної лікарні сусідньої області якийсь чоловік. Сказав, що підібрав дитину, залишив телефон. Він поспішав, затримувати його не стали.

Медсестра записала: «Доправлений приватною особою з траси біля селища Вербові Містки. Непритомний. Травма голови, переохолодження, сліди на тілі. Вік — п’ять-шість років». Жодного слова про річку. У залишеному телефоні під час переписування помилилися однією цифрою.

Два місяці лікування врятували хлопчикові життя. Він почав говорити, але, коли запитували про нього самого, лише розгублено мовчав. Висновок невролога пояснював це вираженим порушенням автобіографічної пам’яті після тяжкої черепно-мозкової травми.

Запити про зниклих дітей п’яти-шести років, знайдених біля дороги в цьому районі, надіслали до сусідньої області. А там розшукували семирічного потонулого хлопчика — за шістдесят кілометрів вище за течією річки. Вік, місце й обставини не збігалися. Формально ніхто не помилився у своїх діях: дві паперові історії розминулися.

Знайдену дитину назвали Романом, прізвище утворили від назви селища й влаштували його до дитячого будинку. Лариса дочитувала ці дві сторінки в завідувача; втримати аркуші нерухомо їй не вдавалося.

— Ще тиждень він буде тут, — сказав завідувач. — Навідуйте, якщо хочете. Дівчата кажуть, він до вас тягнеться.

Тепер вона приходила щодня з книжками. Показувала, як складати паперовий кораблик, і дивилася на пальці, які надто вправно загинали кутики. Хлопчик охоче розповідав про дитячий будинок: про Ольгу, яка дозволяла не спати в тиху годину, про Ванька, який умів свистіти. А про раннє дитинство говорити було нічого.

— До лікарні в мене все ніби стерли, — зізнався він одного разу. — Іноді щось з’являється. Схоже на сон, тільки я в цей час не сплю.

— Що ти бачиш?

Відповідь пролунала після довгого мовчання.

— Дерев’яні дошки, мокрі. Кораблик. Тітку в білому, як ви. І ще хтось щось каже… — Він злякано глянув на Ларису. — Тільки не розповідайте. Психолог нам каже, щоб ми не вигадували.

— Не розповім. І ти нічого не вигадуєш.

Коли хлопчика забрали назад, Лариса вперше за три роки оформила відпустку. До дитячого будинку добиралася автобусом чотири години. Вони зустрічалися в кімнаті для гостей, виходили разом гуляти.

Наступні два місяці пішли на заяву до органу опіки, медичну комісію, довідку про відсутність судимості й суботні заняття для майбутніх усиновлювачів. Комісія, що приїхала, перевірила квартиру: окрему кімнату, вікна, холодильник. Купуючи дитячу постільну білизну, Лариса вперше вибирала її не для сина…