Лариса збирала чоловіка на ювілей і вирішила викинути старий костюм, аж раптом знайшла в кишені несподівану річ

Оксана і Тарас ще кілька разів приїздили до особняка. Вони бачили, як Гордій виходить звідти в шкірі й шоломі, як невпевнено сідає за кермо, як дівчина-інструкторка терпляче показує йому рухи. Спочатку він тримався скуто, боявся різко повернути, надто довго ставив ноги, раз у раз озирався. Потім поступово осмілів. У його ході знову з’явилося звичне самовдоволення, ніби він уже бачив себе героєм нової ролі.

Оксана дивилася на це з холодним подивом. Тест ДНК, таємна донька, загадкова фірма, мотоцикл, костюм байкера — все не складалося в одну картину. Версія про зйомки остаточно розсипалася. Версія про викрадення теж. Лишалося визнати, що Гордій добровільно бере участь у чомусь, про що не збирався говорити дружині ані слова.

Тарас тримався поруч спокійно. Він не квапив її з висновками, не підштовхував до розмови, не вимагав негайно викласти все батькові. Іноді вони сиділи в машині мовчки, і Оксана ловила себе на дивній думці: це мовчання не тисне. Поруч із Гордієм тиша завжди була службовою, заповненою очікуванням його наступного бажання. Поруч із Тарасом вона вперше за довгий час могла просто дихати.

Варвара тим часом змінювала плани. Історія з мотоциклом вимагала прискорення. Фестиваль байкерів, який мав відбутися за два тижні, підходив ідеально. Там буде натовп, гамір, шкіра, метал, рев моторів, захоплені глядачі й досить хаосу, щоб заздалегідь підготовлена випадковість виглядала долею. Її технічні люди вже вивчали трасу, міст, огорожу, всі слабкі місця. Варвара не любила невизначеності. Якщо вже ставити фінальну крапку, то так, щоб ніхто не побачив руки, яка тримала перо.

Вона впіймала Гордія в одній із дальніх кімнат особняка перед дзеркалом. Він приміряв чергове шкіряне вбрання й милувався собою з такою самозабутньою серйозністю, що Варвара ледь не скривилася. Не чоловік, не артист, а павіан у вітрині, подумала вона. Тут же обірвала себе. Навіть дурний пішак може зіграти важливу роль, якщо поставити його на потрібну клітинку.

— Завтра отримаєте новий комплект, — сказала вона йому. — Той самий, про який говорили. Але натомість мені потрібно, щоб ви перестали боятися на мотоциклі. Марина має побачити не учня, а чоловіка, заради якого варто забути будь-якого байкера.

Гордій пожвавився. Його слабкість до гарного одягу була сильніша за обережність.

— Думаєте, вона оцінить?

— Вона оцінить ефект, — сухо відповіла Варвара. — А ви все життя вмієте справляти враження. От і справляйте.

Марина й справді відреагувала саме так, як було потрібно. Коли Гордій повідомив їй, що тепер теж долучається до світу байкерів і збирається з’явитися на фестивалі, вона прийшла в захват. Її очі заблищали, голос став дзвінкішим. Їй подобалася сама думка: знаменитий актор, який заради неї міняє гладкий смокінг на шкіру й метал. Єдине, що її тривожило, — чи встигне вона підібрати ефектне вбрання.

Варвара розв’язала цю проблему миттєво. До фестивалю Марина отримала обтислий шкіряний костюм із металевими деталями. У ньому вона виглядала зухвало прекрасною, як мисливиця за чоловічими поглядами. Гордій, побачивши її, майже забув, що все це починалося з ревнощів до якогось мотоцикліста. Він знову почувався головним героєм.

Уранці того ж дня Дем’ян Назарович Турченко отримав конверт особисто в руки. Люди Варвари подбали, щоб лист дійшов без затримок і сторонніх очей. Усередині лежали два аркуші: запрошення на фестиваль із переліком учасників і копія тесту ДНК, де батьком Софії Савчук значився Гордій Гриневич.

Обличчя Турченка не змінилося відразу. Воно ніби скам’яніло зсередини. Він повільно перечитав рядки, поклав аркуш на стіл, потім знову взяв. Слова не зникли. Ім’я чоловіка, якого він знав як міського актора, стояло поруч з іменем дівчинки, яку весь дім вважав його донькою. Гірше було інше: серед учасників фестивалю значилися Гордій і Марина.

Непрохані спогади піднялися з минулого, хоч Дем’ян Назарович давно навчився зачиняти ці двері. Колись він був підлітком із виправного закладу для важких хлопців. Стара похмура будівля, суворий розпорядок, навчання, праця, короткі години свободи. Саме там він несподівано полюбив читати. Бібліотека була бідною, книжки — пошарпаними, але він ковтав усе, що знаходив. Найдужче тоді його зачепила трилогія Теодора Драйзера про бажання, владу, гроші й людину, яка будує себе сама.

Френк Каупервуд став для юного Дем’яна майже дороговказною зіркою. Він вирішив вибратися, здобути освіту, зайнятися фінансовими справами й стати людиною, перед якою відчиняються двері. Довго й уперто йшов до цього. Тільки перший капітал здобув не за книжковими правилами. Він зрадив найближчого друга. Яструб довіряв йому, а Дем’ян вибрав гроші й безпеку. Про це він потім майже не думав. Точніше, навчився не думати.

Любов до Марини він вважав знаком долі. У романах його кумира теж було пізнє, майже останнє кохання до юної жінки рідкісної краси. Дем’ян навіть розшукав зображення жінки, яка стала прообразом тієї героїні, довго розглядав її обличчя й переконувався: Марина дана йому не випадково. Та сама бездоганність ліній, та сама холоднувата врода, та сама влада над чоловічою уявою. Він вірив своїй дівчинці цілковито. Не хотів, не міг уявити, що вона здатна на обман.

Софію він утримував сумлінно, хоча справжньої батьківської ніжності так і не відчув. Це бентежило його, але він не вдивлявся в себе надто глибоко. Тепер аркуш паперу ніби насмішкувато пояснював усе. І все ж Турченко не повірив одразу. Він звик перевіряти. Він поїде на фестиваль, побачить Марину на власні очі, зрозуміє, хто і навіщо надіслав йому цю гидоту. Якщо це наклеп, винний пошкодує. Якщо правда — тоді світ уже не буде колишнім.

Він довго сидів за столом, не викликаючи охорону й не віддаючи розпоряджень. Перед очима стояла Марина: сміючись, вередуючи, безтурботно простягаючи йому тонку руку, коли їй хотілося нової покупки чи поїздки. Він знав її легковажність і все одно називав це ніжністю. Знав порожнечу багатьох її слів і все одно чув у них музику. Любов у його віці була не світлом, а засліпленням. І він сам колись погодився не бачити…