Лариса збирала чоловіка на ювілей і вирішила викинути старий костюм, аж раптом знайшла в кишені несподівану річ

На майданчику фестивалю до полудня зібрався натовп. Ряди мотоциклів блищали під сонцем. Шкіра рипіла, метал дзвенів, двигуни гарчали то басом, то різкими спалахами. Глядачі обступали трасу, фотографували учасників, сміялися, показували пальцями на особливо яскраві машини. Атмосфера була радше святковою, ніж небезпечною: ніхто не чекав серйозних перегонів, програма обіцяла показовий заїзд і красивий прохід маршрутом.

Марина з’явилася поруч із Гордієм, і чоловічі погляди відразу потяглися до неї. Її шкіряне вбрання сиділо бездоганно. Вона насолоджувалася увагою, трохи підводила підборіддя, усміхалася краєм губ. Гордій у своєму шкіряному образі здавався собі невідпорним. Він намагався триматися впевнено, хоча руки на кермі все ще пам’ятали недавню незграбність учня.

Варвара спостерігала здалеку. Їй уже повідомили, що Турченко прибув із двома охоронцями. Він побачив Марину. Упізнав. Не підійшов. Вирішив додивитися. Це було на нього схоже: не влаштовувати сцен перед людьми, не давати місту поживи для розмов, дочекатися моменту, коли можна буде говорити без свідків. Варвара хижо всміхнулася. Усі фігури стояли там, де мали стояти.

Перше коло минуло повільно й красиво. Учасники рухалися ланцюжком, даючи глядачам роздивитися машини й костюми. Гордій поступово розслабився. Марина за його спиною сміялася, щось кричала йому у вухо, і він почувався переможцем. Потім був другий прохід, третій, ще кілька плавних поворотів. Фінішна пряма вела до мосту через річку. Там вітер ставав різкішим, а вода внизу здавалася темною навіть під сонцем.

Варвара перестала усміхатися. Зараз. Усе мало статися саме зараз…