Лікар запізнився на власне весілля, рятуючи дитину, і біля ресторану дізнався, що його вже замінили

В ординаторській старша медсестра Оксана Литвин простягнула йому телефон із таким обличчям, ніби вручала повістку.

— Двадцять три пропущені, Артеме Мироновичу. Майже всі від родичів нареченої. Останні дзвонили без пауз.

Він глянув на екран. Серце, яке щойно спокійно витримало чотири години операції, неприємно смикнулося.

— Якщо я зараз відповім, мене розіпнуть просто по гучному зв’язку.

— Імовірно, — серйозно погодилася Оксана. — Ваш костюм я зранку перевісила в дальню шафу, подалі від крапельниць і чужої крові. Краватку не прасувала. У нас із праскою давня особиста неприязнь.

За десять хвилин Артем уже мчав через місто на старій машині, яка завелася лише з другої спроби й здійснила цим подвиг. Він тиснув на газ, ловив світлофори, прокручував у голові пояснення і щоразу повертався до однієї фрази: «П’ятирічна дитина. Розрив печінки. Термінова операція». Софія зрозуміє. Мусить зрозуміти. Вона сама не раз казала, що поважає його роботу, що його надійність дорожча їй за блиск тих чоловіків, яких так старанно підсовувала мати.

Раїса Павлівна Левицька три роки дивилася на Артема так, ніби на її килим занесли вуличний бруд. «Бідний лікар — не партія», — казала вона за кожної нагоди, навіть не намагаючись приховати зневагу. Тітка Люба Ковтун охоче кивала, смакуючи чуже приниження, як десерт. А десь поруч завжди маячив Роман Гнатюк — забезпечений, зручний, гладко зачесаний і схвалений усіма, крім самого життя.

Артем терпів. Він вірив не їм, а Софії. Вірив її руці в своїй, її тихим обіцянкам, її словам: «Не слухай маму, я сама вирішу». Тепер, наближаючись до ресторану, він тримався за цю віру, як за поручень у темряві…