Лікар запізнився на власне весілля, рятуючи дитину, і біля ресторану дізнався, що його вже замінили

Кілька днів Артем жив у батька. Вони лагодили старий генератор, пили надто міцну каву й вечорами сиділи в гаражі, де Мирон Степанович раптом починав згадувати покійну дружину. Не плакав, не зітхав навмисне — просто діставав із пам’яті спокійні, теплі історії: як виточив для неї свічник, бо магазинний хитався; як оживив швейну машинку, яку троє майстрів прирекли на звалище; як вона лаялася, коли він приносив додому чергову «майже робочу» залізяку.

Сусіди зазирали один по одному, роблячи вигляд, що їм терміново знадобився ключ на дванадцять чи порада щодо мотора. Мирон Степанович усім видавав одну й ту саму зведену інформацію:

— Артем урятував тяжку дитину. Решта — не для розмов.

Дзвінки від Левицьких летіли в чорний список, аж поки одного дня на екрані не висвітилося ім’я Софії. Артем дивився на нього кілька секунд. Потім натиснув «відповісти».

— Артеме, будь ласка, тільки не скидай, — заговорила вона швидко, збиваючись на вдихах. — Усе це з Романом… мама влаштувала. Я сиділа вдома, ревла, вона хапалася за серце, пила таблетки, кричала, що люди чекають, що ти нас осоромив. Я злякалася. Я не розуміла, що роблю. Я не хотіла так.

— Софіє, зупинись, — сказав Артем глухо.

Вона замовкла. У слухавці стало чути її нерівне дихання.

— У мене одне запитання. Де ти була, поки я оперував п’ятирічного хлопчика?

Пауза вийшла довгою. Не та, в якій шукають слова, а та, в якій уже знають відповідь і бояться її вимовити.

— Вдома, — видихнула вона.

— Тобі не треба було стояти поруч зі мною в операційній. Не треба було розбиратися в діагнозах. Досить було приїхати до лікарні, сісти в коридорі й сказати: «Я тут». Але ти лишилася вдома. А потім наділа каблучку іншого чоловіка. Я не твою матір виню, Софіє. Тільки тебе.

Він завершив дзвінок і поклав телефон на верстак. Ні злості, ні полегшення не відчув. Лише втому — важку й суху, як пил на старих дошках…