Лікар запізнився на власне весілля, рятуючи дитину, і біля ресторану дізнався, що його вже замінили

Невдовзі знову з’явився Дорошенко. Цього разу він приїхав без водія, на звичайній непомітній машині, вивантажив із багажника два пакети їжі й як ні в чому не бувало запропонував прислати людей, щоб залатати дах гаража.

Мирон Степанович зустрів його біля воріт своїм фірмовим прищуром.

— Корнію Яковичу, давайте без обхідних маневрів. Чого ви від мого сина хочете?

Дорошенко поставив пакети на бетонну підлогу й відповів спокійно:

— Ніякої таємної гри, Мироне Степановичу. Хлопцеві зараз кепсько. У такі дні поруч корисна людина, яка не вимагає звітів і не лізе в душу. Скажете їхати — поїду. Обіцяю без образ.

З ним була донька — Лідія Корнеївна. Невисока, тиха жінка в простому темному пальті. Вона підійшла до Артема без метушні, трохи ніяковіючи, але прямо.

— Артеме Мироновичу, дякую вам за Тимофія. Я не вмію говорити гарно. Просто знайте: я щодня думаю про ваші руки.

— Як сам пацієнт?

В її очах уперше майнула усмішка.

— Уже ходить коридором і вимагає фісташкового морозива так голосно, що медсестри ховаються за постом.

— Значить, одужує правильно. Упертість — добрий клінічний знак.

Коли їхня машина зникла за поворотом, батько почухав підборіддя й задумливо сказав:

— Чоловік ґрунтовний. І донька без порожнього шуму. Але ти дистанцію тримай. Великі гроші людей псують, а в тебе свіжа рана. Не наступай босоніж на ті самі граблі.

У понеділок Артем вийшов на роботу. Він ледве встиг переодягтися, як Руденко затяг його в кабінет і зачинив двері.

— Сідай, Коваль. Нам прилетіла скарга від твоїх не відбулих родичів. Папір подано, пішов на розгляд у контролюючу медичну службу. Зміст — хоч у музей абсурду. Пишуть, що ти покинув робоче місце заради особистих справ, осоромив клініку й скористався посадою, щоб завести собі багатого покровителя.

— Яке робоче місце? — Артем навіть не одразу збагнув, що почув. — У мене був вихідний. Ви самі викликали мене з дому на екстрений випадок.

— Я-то знаю. Журнал викликів, запис камер, історія хвороби, протокол операції — усе лежить у мене й сяє твоєю невинуватістю. Але папір подали. Буде розбір. Відіб’ємося, та нерви потріпають.

На засідання прийшов Олег. Перед головним лікарем, юристом лікарні й представником колективу він говорив збивчиво, але з великим пафосом: про розтоптану честь сестри, про моральний образ лікаря, про те, що таким людям не можна довіряти дітей.

— Шановний Олеже, — м’яко перебив його юрист. — Давайте відділимо емоції від фактів. У вас є докази лікарського порушення? Помилка в лікуванні? Недотримання графіка?

— Ситуація сама за себе говорить, — пробурмотів Олег, помітно втрачаючи впевненість. — Усі гості обурені. Було створено прецедент.

— Гості нас не цікавлять, — різко сказав Руденко. — Дитина з розривом печінки цікавить. Документи цікавлять. Факти цікавлять. Де вони?

Артем виклав хронологію коротко, без зайвих слів: дзвінок о п’ятій ранку, прибуття, чотири години операції, стабілізація пацієнта, записи в журналі. Наприкінці додав, що дід хлопчика, Корній Якович Дорошенко, готовий підтвердити обставини.

За цього прізвища Олег ніби здувся. Його плечі опустилися, погляд упав у стіл. Справу закрили майже одразу — через відсутність порушення.

У коридорі Артем притулився потилицею до холодної стіни. Коліна раптом зрадницьки ослабли. Поки тривав розбір, він тримався на злості й зібраності, а тепер напруга пішла, лишивши по собі порожнечу.

Біля реєстратури його перехопив Дорошенко.

— Ну що, кого карати?

— Нікого. Повністю виправдали.

— Тоді обідати. У нормальне місце. І не сперечайся. А то знову візьмеш у буфеті макарони, злиплі від туги…