Різне

Літній чоловік лишився без допомоги, і студентка не пройшла повз, хоч сама майже нічого не мала

Вони повернулися додому разом. І Мар’яна справді побачила: чоловік старається. Він не став іншим за один день і не перестав бути прямим, але в голосі з’явилася обережність. Він частіше питав, чи не втомилася вона, намагався обійняти, сказати тепле слово. Виходило незграбно, та Мар’яна відчувала: він старається.

Найбільше Степана мучила тривога за доньку.

— Давай знайдемо Оксану, — просив він. — Я перед нею винен. Мені треба сказати їй це.

— Їй потрібен час, — відповідала Мар’яна. — Не тисни. Нехай поживе окремо, нехай зрозуміє себе. Ми знайдемо її, але не ламай двері там, де вони поки зачинені.

Він намагався терпіти, та серце не слухалося. Ночами він прокидався, пив заспокійливе, ходив квартирою. На роботі став розсіяним, зблід, часто хапався за груди. І одного разу йому стало зле просто під час зміни. Його терміново відвезли до місцевої лікарні.

Мар’яна дізналася про це від сусідки. Та прибігла схвильована, ледве переводячи подих.

— Мар’яно, твого Степана забрали. Мій із роботи прийшов, сказав, із серцем йому зле. Біжи швидше.

— Що сталося? — Мар’яна вхопилася за дверний одвірок.

— Не знаю подробиць. Тільки сказали — лікарня.

Мар’яна вибігла майже в домашньому, накинувши першу-ліпшу куртку. Лише в лікарняному коридорі вона помітила, як виглядає, та їй було байдуже. Вона знайшла лікаря й, ледве стримуючи тремтіння, спитала:

— Скажіть, що з моїм чоловіком?

— Серцевий напад, — відповів лікар. — Стан серйозний. Схоже, був сильний стрес.

— У нас донька пішла з дому, — прошепотіла Мар’яна. — Їй дев’ятнадцять, але для нас вона все одно дитина. Він дуже переживав.

Лікар подивився на неї уважно.

— Тоді ви маєте зрозуміти головне: йому потрібен спокій. У нього слабке серце. Дуже слабке. Жодних потрясінь, жодних сварок, жодних різких переживань. Тільки рівний стан і позитивні емоції.

— Можна до нього? Хоч на кілька хвилин.

— Можна. Але ненадовго. І постарайтеся не хвилювати його.

Степан лежав блідий, незвично тихий, ніби вся його колишня жорсткість лишилася за дверима палати. Мар’яна підійшла, сіла поруч і взяла його руку.

— Як ти?

— Нормально, — спробував він усміхнутися. — Налякав тебе?

— Дуже.

Вона притулилася чолом до його руки, щоб він не бачив сліз.

— Я люблю тебе, — сказала вона. — Пам’ятай це. Ти мені потрібен живий. Не накручуй себе. Я знайду Оксану, поговорю з нею. Тільки тримайся.

— Я теж тебе люблю, — тихо відповів він. — Давно не казав, так? Тобі ж теж бракувало від мене тепла. Не тільки їй.

— Не завжди вистачало, — зізналася Мар’яна. — Але зараз не про це. Ти обіцяв змінюватися. У нас ще є час, якщо ти берегтимеш себе.

Тим часом Дем’ян Васильович знову сидів з Оксаною на своїй маленькій кухні. Чай холонув у чашках, за вікном темніло.

— Ну чого ти впираєшся? — м’яко спитав він. — Ти ж сама вже все розумієш.