Літній чоловік лишився без допомоги, і студентка не пройшла повз, хоч сама майже нічого не мала

— Спочатку я їх ненавиділа. Потім ніби відпустило. А після розмов із вами я стала інакше дивитися на все. Здається, я вже майже готова попросити пробачення за те, що наговорила, коли йшла.

— От і добре. Значить, мої старечі розмови не дарма були.

— Просто страшно. А раптом тато знову почне командувати? А раптом мама знову мовчатиме?

— Не дізнаєшся, поки не підеш. Батьки теж люди, дівчинко. Вони можуть помилятися, можуть пізно розуміти, можуть не вміти просити пробачення. Але часто саме вони віддадуть останнє, якщо тобі буде зле. Ця давня війна дітей і батьків тягнеться з покоління в покоління. Молодим здається, що старші нічого не розуміють; старшим — що діти летять у прірву. А потім минають роки, і обидві сторони починають бачити більше.

Оксана мовчала. Потім раптом сказала:

— А хочете, я вас із ними познайомлю?

Дем’ян Васильович усміхнувся.

— Авжеж хочу. Треба ж мені подякувати людям, які виховали таку добру дівчину.

Того ж дня Оксана поїхала до батьків. Дорога здавалася безкінечною. Підіймаючись знайомими сходами, вона відчувала, як серце стукає дедалі сильніше. Вона подзвонила. За дверима почулися кроки, клацнув замок.

На порозі стояла Мар’яна — заплакана, втомлена, з обличчям, у якому змішалися здивування й полегшення.

— Мамо, — Оксана одразу кинулася їй на шию. — Що сталося? Чому ти плачеш? Де тато?

— Донечко… — Мар’яна розплакалася так, що не змогла договорити.

— Мамо, будь ласка, не плач. Я вдома. Скажи, що з татом.

— Він у лікарні. Після тієї сварки весь час переживав, накручував себе. У нього серцевий напад. Лікарі сказали, повторення може бути дуже небезпечним.

Оксана зблідла.

— Поїхали до нього. Зараз. Я маю попросити в нього пробачення.

— У тата? — Мар’яна дивилася на неї крізь сльози.

— Так. Я багато зрозуміла. Я подорослішала за ці місяці, правда. Познайомилася з однією хорошою людиною, літньою, мудрою. Він допоміг мені подивитися інакше. Тато хотів мені добра, просто не вмів сказати правильно. А я наговорила вам стільки болю. Пробач мені, мамо.

— Головне, що ти повернулася, — Мар’яна міцно притисла доньку до себе. — Я сама збиралася шукати тебе в інституті. Ти навчання не кинула?

— Ні. Вчуся й працюю. Живу сама. Романа вигнала.

— Що сталося?…