Люба дочекалася, поки піде чоловік, і виконала дивне доручення матері, після якого звичне сімейне життя вже не здавалося колишнім
Прізвище, після якого тітка Ганна обірвала телефонну розмову, тепер отримало обличчя. Оксана запитала про Віктора. Старенька пояснила, що той був найближчим другом Павла Мироновича Коваленка. Він постійно бував у них удома, міг залишитися на ніч, їв за їхнім столом і знав усі сімейні справи. Батько Оксани довіряв йому беззастережно, хоча сам Черненко вмів усміхатися тепло, зберігаючи холодний погляд.
Віктор давно задивлявся на Лідію. У двадцять шість років вона працювала в дитячому садку, носила довгу косу й привертала увагу багатьох чоловіків. Друг чоловіка почав із допомоги: привозив дрова, діставав потрібні речі, лагодив дрібні поломки. Потім став ніби випадково зустрічати її біля магазину, хоча міг чекати там цілу годину. Він говорив компліменти, яких зайнятий Павло майже не вимовляв, бо був певен, що дружина й без слів знає про його любов.
Марія Олексіївна не стала прикрашати минуле. Лідія не зрадила чоловікові, але одного разу справді була близька до помилки. Після важкої сварки з Павлом вона зібрала маленьку Оксану й на два дні поїхала до сестри. У селищі відразу вирішили, що сім’я розпалася. На третій день Лідія повернулася й сама розповіла чоловікові і про наполегливість Віктора, і про власні сумніви.
Листоноша знала про це не з чуток. Того дня вона принесла телеграму від Ганни й біля хвіртки почула гучні голоси. Павло спершу не міг вимовити й слова, а потім пробачив дружину. Однак увечері пішов до Черненка. Батько Оксани працював із відомостями при місцевій конторі й бачив, хто виносить майно та проводить гроші повз правила. У Віктора постійно з’являлися кошти, походження яких ніхто не наважувався обговорювати.
При двох свідках Павло попередив колишнього друга: якщо той ще раз наблизиться до дому, всі виявлені махінації буде передано для офіційного розгляду. Черненка зачепила не стільки відмова Лідії, скільки прилюдне приниження. Він звик, що довколишні приймали його щедрість і намагалися не ставити запитань. Після розмови при сторонніх простого примирення вже бути не могло.
Восени з контори зникла велика сума, призначена для виплат працівникам. Перевірка тривала кілька тижнів. У селищі один за одним ширилися чутки: відомості були в Павла, додатковий ключ також був йому доступний, а нещодавно він говорив про ремонт будинку. Докази складалися надто акуратно. Знайшовся навіть підпис, схожий на його почерк, хоча досвідчений перевіряльник помітив ознаки підробки.
Віктор тим часом ходив по знайомих і співчутливо зітхав, запевняючи, що ніколи не чекав такого від друга. Він вимовляв слова з такою м’якістю, що багато хто вірив саме йому. Оксані стало важко дихати, коли вона спитала, чи посадили батька. Тітка Марія відповіла, що до суду справа не дійшла. У грудні Павло зібрав документи й поїхав до міста доводити невинуватість, але додому не повернувся.
Його машину знайшли біля повороту коло балки, за переїздом. Офіційно причиною визнали втрату керування на зледенілій дорозі. Лід справді був, і старенька цього не заперечувала. Але Павло Миронович їздив тим шляхом двадцять років — у туман, сніг і ожеледь. Паперів, які він узяв для захисту свого імені, у машині не виявилося…
