Люба дочекалася, поки піде чоловік, і виконала дивне доручення матері, після якого звичне сімейне життя вже не здавалося колишнім
Автобус вирушав о двадцятій хвилині восьмої. Оксана купила квиток до найближчого міста, звідки залишалося проїхати ще близько двадцяти кілометрів місцевим маршрутом. Заснути вона не змогла. За вікном спершу тяглися гаражі й складські будівлі, потім з’явилися поля, посадки, переїзд і водонапірна вежа. Останні орієнтири вона впізнала не стільки очима, скільки пам’яттю тіла: тут дорога повертала, тут автобус завжди підкидало на вибоїні.
У міру наближення поверталися уривчасті картини: батько несе її на плечах, мати кличе з двору, на поручнях сохне випрана ганчірка. Оксана не була певна, що спогади точні, — можливо, частину вона багато разів бачила на сімейних знімках. Але відчуття дороги не обманювало. Після переїзду Лідія майже не згадувала селище, а донька звикла вважати перші шість років життя коротким переднім словом, яке не впливає на теперішнє.
Селище виявилося значно меншим за дитячі спогади. Вулиця, яку Оксана вважала головною й безкінечною, складалася лише з кількох будинків до повороту. Колись тонкі липи розрослися важкими кронами, паркани змінилися металевими листами, а на місці контори, де працював батько, тепер стояла невелика заправка. Усе виглядало чужим, але розташування дворів вона вгадувала безпомилково.
Їхній колишній дім зберігся. Стіни закрили світлим облицюванням, вікна замінили, дах перекрили, однак ґанок залишився тим самим — три сходинки й поручні з точеними балясинами. Тепер їх пофарбували в темно-вишневий колір. На мотузці у дворі сохли дитячі речі. Тут жила інша сім’я, і Оксана розуміла, що так і має бути, але все одно довго не могла відвести погляду від верхньої сходинки, де колись відлущувалася фарба.
Вона могла б постукати й попросити дозволу подивитися двір, але не стала турбувати мешканців. Дім не був доказом і нічого не міг пояснити. Він лише підтверджував, що фотографію зроблено тут, у тому дитинстві, про яке мати воліла мовчати. Оксана пройшла вздовж паркану, побачила колишнє розташування хвіртки й лише тоді попрямувала шукати людину, здатну назвати хлопчика поруч із нею.
Біля магазину вона спитала, чи жива колишня листоноша Марія Олексіївна. Жінка на ґанку вказала на будинок через два двори, із зеленими воротами. Старенька вже майже нікуди не виходила, але все ще поралася на городі. Оксана застала її біля грядки: тітка Марія сиділа на низенькій лавці й перебирала молоду картоплю. Від колишньої витривалої листоноші залишилися насамперед великі вузлуваті руки.
Старенька довго вдивлялася в гостю, потім сказала, що очі в неї точнісінько як у Лідії, і запросила зайти, попередивши про старого собаку на ланцюгу. Розмова почалася з безпечних тем. Тітка Марія розпитала, де Оксана живе, чим займається, чи є діти. Почувши заперечну відповідь, не стала продовжувати. Потім перелічила зміни: школу приєднали до сусідньої, клуб закрили, автобус тепер ходив удвічі рідше. Згадала на ім’я тих, кого вже не було.
Оксана терпляче слухала, а потім дістала фотографію й попросила назвати хлопчика поруч із нею. Марія Олексіївна витерла долоні об фартух, піднесла знімок до очей і надовго замовкла. Першим її запитанням було не ім’я дитини, а місце, де знайшлася фотографія. Коли Оксана згадала годинник і материн наказ, старенька ледь помітно всміхнулася: Лідія мовчала тридцять п’ять років і лише тепер наважилася відкрити схованку.
— Це Даня, син Віктора Черненка, — нарешті сказала вона…
