Люди думали, що собака просто тужить за дівчинкою, але її поведінка виявилася не такою простою

Коли приїхали фельдшери, Алісу переклали на каталку. Рей спробував іти поруч, і цього разу ніхто навіть не думав його зупиняти.

— Він їде з нею, — сказав Віктор.

Швидка рушила з цвинтаря під виття сирени. Люди залишилися стояти на схилі, приголомшені, не розуміючи, чому щойно стали свідками: медичної помилки, дива чи сили зв’язку, для якої людина поки що не має точних слів.

Отець Олексій першим порушив мовчання.

— Ми прийшли провести Алісу, — сказав він тихо. — Але, здається, тепер маємо молитися за її повернення.

Люди повільно утворили коло.

До Гліба підійшов Орлов. Його обличчя було суворе, але не вороже.

— Ти знаєш, що на тебе оформлено ордер за порушення умов звільнення?

— Знаю, — відповів Гліб. — Але це був похорон моєї племінниці.

Орлов довго дивився йому в обличчя.

— Дивна річ. Схоже, сьогодні я загубив кайданки. А оформлення паперів іноді займає більше часу, ніж належить. Можливо, суд устигне врахувати обставини.

Він подивився вслід швидкій.

— Їдь до лікарні. Ти потрібен родині.

Гліб залишився на мить стояти серед могил, дивлячись на дорогу, якою повезли Алісу. Після довгих років самовигнання, злості, в’язниці й провини шлях назад у родину відкрив йому пес, який колись обрав не здаватися.

Швидка мчала вулицями, розтинаючи день сиреною. Усередині медики боролися за крихкі показники Аліси. Віктор стояв навколішки біля каталки, тримав її пальці й другою рукою торкався голови Рея. Пес не рухався. Його погляд був прикутий до обличчя дівчинки.

— Тиск падає, — кинув фельдшер. — Кисень низький.

Анна Бєлова їхала з ними, перевіряла зіниці, контролювала дихання, віддавала вказівки. Її обличчя лишалося зібраним, але Віктор бачив напругу.

— Каталепсія могла якийсь час захищати мозок, — сказала вона йому тихо. — Але три дні без повноцінної підтримки — це дуже небезпечно. Треба стабілізувати її негайно.

По рації надійшло повідомлення: повітряне транспортування затримується, резервна команда буде не раніше ніж за двадцять хвилин. В Аліси не було цих двадцяти хвилин.

— Найближчий варіант — міська лікарня, — сказала Бєлова.

Віктор стиснув шерсть Рея.

— Ні. Тільки не туди. Миронов уже оголосив її мертвою.

— Я розумію, — відповіла лікарка. — Але там є обладнання, яке потрібне зараз. Ми не можемо обирати ідеальний шлях, коли рахунок іде на хвилини.

Біля приймального входу вже чекала медична команда. Серед них стояв Миронов. Він виглядав зібраним, як людина, готова повернути контроль.

— У першу реанімаційну, — розпорядився він. — Повний моніторинг. Підготувати апарат вентиляції. Докторко Бєлова, доповідайте польову оцінку.

Віктор вибрався з машини. Рей поруч низько загарчав.

І тут до лікарні під’їхав мотоцикл. Гліб зняв шолом і швидким кроком попрямував до групи.

— Раджу відійти від цього випадку, Миронов, — сказав він. — Однієї твоєї помилки вже вистачило.

Лікар ковзнув по ньому холодним поглядом.

— Охорона, приберіть цю людину. І собаку теж.

Двоє охоронців ступили вперед невпевнено. Ситуація могла спалахнути будь-якої миті, але втрутився Орлов, який під’їхав слідом.

— З огляду на обставини, — сказав він рівно, — прошу передати ведення пацієнтки докторці Бєловій до прибуття спеціалізованої команди.

— Це моє відділення, — відрубав Миронов. — Медичні рішення ухвалюю я.

— У випадках можливої лікарської помилки адміністрація має право змінити порядок ведення пацієнта, — промовив новий голос.

З автоматичних дверей вийшла Тамара Бородіна, головна лікарка лікарні. Сиве волосся, тонка оправа окулярів, спокійна влада людини, яка десятиліттями працювала серед чужого болю.

— Докторе Миронов, надайте докторці Бєловій усі необхідні ресурси, а потім пройдіть до мого кабінету.

Обличчя Миронова налилося червоним.

— За всієї поваги, це емоційна реакція, а не медицина.

— Медицина, — холодно сказала Бородіна, — зараз лежить на каталці з життєвими показниками, попри ваше свідоцтво про смерть. Цього досить для перевірки.

Алісу повезли до реанімаційної. Віктора провели до маленької кімнати очікування. Рей притулився до його ноги. Коли дівчинці почали надавати повноцінну допомогу, тривожність пса трохи ослабла.

Гліб зупинився у дверях, не знаючи, чи має право зайти.

— Залишайся, — сказав Віктор…