Три роки я безплатно доглядала свекруху, аж поки один докір чоловіка не відкрив мені правду про нашу сім’ю

— 3 700 за тонометр і ще 5 000 за продукти. Ти взагалі при тямі, Марино?

Зім’ятий паперовий чек полетів на кухонний стіл. Марина мовчки зачинила дверцята холодильника. У руках вона тримала розпочату упаковку кефіру.

Вона обережно поставила її на стільницю.

— У мами зламався старий апарат, вона гіпертонік. Ти ж знаєш, без тонометра їй не можна, а продукти — це базовий набір на кілька тижнів. Крупи, курятина, сир, трохи овочів.

Богдан різко відсунув стілець. Ніжки з неприємним скреготом проїхалися по лінолеуму.

— Базовий набір? Марино, ми на ремонт ванної відкладаємо, я на всьому економлю, зайвий раз машину на мийку не везу, а ти грошима праворуч і ліворуч розкидаєшся. Твоя мати сидить у нас на шиї. Досить, у неї пенсія є.

— У неї пенсія 14 тисяч, Богдане. Із них п’ять іде на комуналку й ліки.

— Значить, хай вчиться планувати бюджет. Моя мама якось дає собі раду? Жодного разу копійки в нас не попросила.

Марина подивилася на чоловіка. Він стояв перед нею в домашній футболці, червоний від обурення, щиро переконаний у своїй правоті.

Усередині в Марини щось важко й глухо обірвалося. Сперечатися не було сил. Сперечатися не було сенсу.

«Твоя мама дає собі раду», — подумки повторила вона. Лідія Степанівна, свекруха, справді не просила грошей.

Вона брала іншим: часом, здоров’ям і нервами Марини. Тричі на тиждень після роботи Марина їхала не додому, а на інший кінець міста, до квартири свекрухи. По понеділках — генеральне прибирання, бо в Лідії Степанівни алергія на пил, а спина не дозволяє мити підлогу.

По середах — готування. Свекруха визнавала лише свіжу дієтичну їжу. Марина стояла біля плити, крутила фарш з індички, ліпила парові котлети, перетирала овочеві супи-пюре.

По п’ятницях — поліклініка. Лідія Степанівна вимагала супроводу. Марина сиділа з нею в задушливих коридорах, вислуховувала скарги на лікарів, сусідів і на саму Марину, яка має надто блідий вигляд.

Богданові потрібна здорова дружина. Сам Богдан у матері бував раз на місяць. Дзвонив у вихідні, питав: «Як справи, мам? Марина вчора була? Ну все, молодець, не хворій».

І зараз ця людина кричала на неї через тонометр.

— Я тебе почула, — тихо сказала Марина.

Вона взяла губку й почала методично витирати стіл, змахнувши чек у сміттєве відро.

— Що ти почула? — Богдан не вгамовувався. Йому потрібна була сварка. Потрібен був винний. — Щоб це було востаннє. У нас своя сім’я, Марино. Свої інтереси.

— Добре, Богдане. Більше ні копійки із сімейного бюджету на мою маму…👉👉👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» нижче👇👇👇