Максим прийшов до свого ресторану невпізнаним, але помітив турботливу офіціантку

Максим підвівся. Цього разу залишатися осторонь він уже не збирався й попрямував до кабінету. Однак дорогою його зупинив інший працівник.

— Сер. — Максим повернувся до молодика, який помітно нервував. — Можна поставити вам запитання?

— Яке?

— Ви хто? — У Максима ніби на мить перестало битися серце. Хлопець указав на телефон у його руці. — Удруге приходите й увесь час за всіма стежите. Звичайні гості так не поводяться.

— Може, мене цікавить ваш ресторан, — стримано всміхнувся Максим.

— Зачекайте… — Підозрілий погляд працівника змінився широко розплющеними очима.

Максим відійшов, не давши йому договорити. Тепер залишатися невпізнаним було небезпечніше: надто раннє викриття зруйнувало б увесь задум. А про те, що відбувалося з Оксаною, він іще не знав правди.

Пізніше, того ж дня, вона несла тацю й упустила склянку. Скло розбилося об підлогу; Оксана відразу нахилилася збирати уламки. Максим поспішив до неї.

— Залиште, поріжете руки.

Вона підвела очі. Між їхніми обличчями було лише кілька сантиметрів, і на мить ресторанний шум наче зник. Обережно забравши в неї уламки, Максим зустрівся з нею поглядом.

— Не обов’язково весь час мене рятувати.

— Розумію.

— Тоді навіщо ви це робите?

Відповіді в нього не було. Оксана ставала йому небайдужою; саме цього він аж ніяк не передбачав, коли вперше переступив поріг ресторану.

Вона відвела погляд.

— Мені треба вам дещо зізнатися. — Максим завмер. — Мама хворіє. — Його обличчя пом’якшало. — Їй потрібне лікування. Я влаштувалася сюди, бо з цієї зарплати можу за нього платити. — Він мовчав. — Я не можу залишитися без роботи.

Тепер він інакше бачив її довгі зміни, втому, доброту до кожного гостя. Оксана намагалася не лише добре обслуговувати столики — вона намагалася втримати у своїх руках власне життя. У Максимі щось змінилося. Йому хотілося допомогти їй, але вручити гроші без пояснень він не міг. А відкрити їй, що він генеральний директор, поки не був готовий.

Увечері він вирішив розібратися в усьому, що відбувалося в ресторані. Оксана має зберегти роботу. Він знайде спосіб допомогти і їй, і її матері, причому так, щоб дівчина не почувалася перед ним у боргу.

Коли Максим зібрався йти, у містера Гончара задзвонив телефон. Вислухавши того, хто телефонував, менеджер зблід.

— Завтра? — прошепотів він і подивився в бік Максима. — Ні, не може бути. Генерального директора чекають лише наступного місяця.

Максим зупинився. Гончар не підозрював, що той стоїть за кілька кроків. Але дзвінок почула й Оксана. Повільно повернувшись до відвідувача, вона подивилася спершу на простий одяг, потім на дорогий телефон у його руці. Пригадалися дивні слова, які він казав. Уперше на її обличчі з’явився сумнів.

— То хто ж ви насправді?

Відповісти Максим не встиг: за Оксаною стояв переляканий менеджер, тримаючи його фотографію. Оксана подивилася на знімок, потім на чоловіка перед собою. У Максима ніби все обірвалося всередині. На фотографії він у дорогому костюмі стояв біля великої будівлі з написом «Hospitality Group». Пояснення вже нічого не могли змінити.

— Пане Лісовський… — промовив містер Гончар, нервово ковтнувши.

Обличчя Оксани застигло. Максим неквапливо зняв бейсболку; довкола стало незвично тихо.

— Я Максим Лісовський. Так, генеральний директор.

— Ви… той відвідувач? — Вона глянула на його просту куртку, ніби забула, як дихати.

— Так, — кивнув він. — Я хотів сам подивитися, що коїться в ресторані, який мені належить.

— Тобто ви весь цей час нас перевіряли? — Оксана трохи відступила.

— Не все було перевіркою, — відразу заперечив Максим, похитавши головою.

— Але мені ви брехали.

— Я не казав, хто я. Цього заперечувати не буду.

Розчарування надало її обличчю майже болісного вигляду.

— Ви слухали, як я розповідаю про маму. Дозволили мені говорити з вами як зі звичайним гостем…

— Я ж не вимагав, щоб ти довіряла мені через мою посаду.

— Хіба від цього легше?

— Ні, — визнав він, опустивши очі.

Містер Гончар квапливо виступив уперед.

— Пане Лісовський, дозвольте пояснити.

— Мені вже багато що відомо, — Максим повернувся до нього. Він не підвищував голосу, але ресторан зовсім стих. — До мене дійшли скарги, які ви приховували. Я знаю і про тиск на працівників, і про те, як по-різному тут поводяться з гостями. Оксану лякали звільненням за допомогу людям. Це мені теж відомо.

— Пане Лісовський, я хотів уберегти ресторан, — сказав зблідлий менеджер.

— Себе ви хотіли вберегти, — так само спокійно відповів Максим…