Різне

Максим прийшов до свого ресторану невпізнаним, але помітив турботливу офіціантку

Наступного ранку містера Гончара відсторонили. Компанія офіційно взялася перевіряти, як управляли рестораном. Максим недвозначно заявив: Оксані звільнення не загрожує. Але спроба поговорити з нею скінчилася тим, що вона почала його уникати.

Наступні кілька днів він приходив уже у своєму звичайному вигляді. Зміни в її ставленні, на які він очікував, виявилися саме такими: щойно він заходив, у неї знаходився привід покинути залу. Водночас іншим гостям вона всміхалася, літнім людям допомагала й працювала з тим самим старанням.

Лише одного разу ввечері йому вдалося наздогнати її надворі.

— Оксано, прошу тебе…

— Чого ви хочете? — Вона зупинилася.

— Попросити пробачення.

— Ви вже просили.

— Мабуть, я сказав не все, що мав сказати.

— Ви не уявляєте, як мені було, — сказала вона, подивившись на нього.

— Я намагаюся зрозуміти.

— Ні, ви не розумієте, — тихо відповіла Оксана й опустила очі. — Мені не було діла ані до ваших грошей, ані до компанії. Зі мною розмовляв самотній чоловік. Мені здавалося, йому потрібно, щоб його вислухали.

— Я багато років ні з ким не говорив так щиро, — голос Максима теж став тихішим.

— Тому правда так мене й поранила. — Вона знову подивилася йому в обличчя.

— Мені було страшно, — сказав він після глибокого вдиху.

— Страшно чого?

— Що для тебе зникне просто Максим, щойно ти дізнаєшся решту. — Вона мовчала, і він продовжив: — Щойно люди чують моє ім’я, вони стають іншими. Я хотів бодай із кимось познайомитися без усього того, що мені належить.

— Але й мені треба було тобі довіритися. Сказати правду, — промовила Оксана; вираз її обличчя трохи пом’якшав.

— Тут ти маєш рацію.

Кілька секунд вони стояли мовчки. Потім на її обличчі з’явилася ледь помітна усмішка.

— Вибачатися у вас зовсім не виходить.

— Із справами в мене виходить краще, — засміявся Максим.

— Це я помітила.

Вона теж засміялася. Уже давно йому не доводилося чути її сміх поруч із собою.

Перевіряти ресторан Максим більше не приходив. Його тягнуло до Оксани. Після її зміни вони могли довго розмовляти, могли зазирнути до маленької кав’ярні неподалік, а могли просто сидіти поруч, майже не промовляючи ані слова. Поступово Максим дізнався, що вона любить старі фільми й не терпить гучних вечірок. Дізнався і про маленький блокнот, який Оксана завжди носила із собою: туди вона записувала те, що хотіла колись зробити.

Їй поступово відкривався інший Максим. Дорогі ресторани йому не подобалися, він любив просту їжу й уникав офіційних заходів. Успішний керівник, один із найпомітніших у місті, навіть серед безлічі людей часом почувався зовсім самотнім.

Їхня близькість уже не обмежувалася дружбою.

Дощового вечора Оксана вийшла з ресторану й побачила його з парасолькою. Вона всміхнулася.

— Ви на мене чекали?

— А як же.

— У генерального директора не знайшлося важливіших справ?

— Важливішого за це зараз немає, — відповів Максим з усмішкою.

Вона відвела очі, ховаючи свою усмішку. Вони пішли під дощем. Помітивши, що Оксана тремтить, Максим посунув парасольку ближче до неї. Їхні плечі торкнулися, і ніхто не відсунувся.

— Оксано, — тихо покликав він.

— Так?

— Мені важливо, щоб ти не вважала мою допомогу спробою щось від тебе отримати.

— Я так і не вважаю, — вона подивилася на нього.

— Я допоміг з лікуванням твоєї мами. Ти не повинна розриватися між роботою і турботою про близьку людину.

— То це ви заплатили лікарні? — Її очі зволожилися.

Максим кивнув.

— Але ж я не зверталася до вас із таким проханням.

— Знаю.

— Тоді чому?

— Бо одного разу ти помітила самотність незнайомого чоловіка й сказала йому про це, — відповів він, дивлячись на неї.

— Невже запам’ятали? — Вона всміхнулася крізь сльози.