Мама залишила мені спадок і дивного листа, попросивши поки що приховати правду від дружини

Богдан Миронович акуратно зібрав примірники, розклав їх по папках, прибрав частину документів у шухляду. Лише після цього зняв окуляри, потер перенісся й спитав несподівано м’яко:

— Як ви себе почуваєте?

Я не відповів одразу. Прислухався до себе й зрозумів: усередині немає одного великого почуття. Там були втома, порожнеча, світла гіркота, несміливе полегшення й величезна вдячність мамі. Усе це існувало водночас, не сперечаючись одне з одним.

— Як людина, яка нарешті закінчила щось дуже тяжке, — сказав я.

Нотаріус кивнув.

— Ваша мати була б за вас спокійна.

Здавалося, на цьому можна поставити крапку й почати збирати життя наново. Та наступного дня Богдан Миронович зателефонував знову. Голос його звучав м’якше, ніж зазвичай.

— Остапе Романовичу, у мене є ще дещо. Галина Степанівна просила передати це пізніше — лише після завершення основних юридичних процедур. Вона підкреслила: це не про гроші, не про нерухомість і не про суди. Це особисте. Приїздіть після обіду.

Я довго дивився на погаслий екран. Серце знову забилося швидше. Виявилося, навіть після всього пережитого я ще не знав матір до кінця. У кабінеті нотаріуса на зеленому сукні тепер лежав не товстий пакет документів, а один маленький конверт без печаток і позначок. Лише моє ім’я, написане маминим трохи тремтячим почерком. Цей конверт лякав сильніше за всі папки разом. У тих була війна. У цьому — прощання…