«Мамо, знайомся, це моя наречена…» Мати була шокована, коли подивилася на обличчя дівчини

Задзвонив мобільний. На екрані з’явилося ім’я сина — Максим. Наталя змахнула сльозу й відповіла, намагаючись говорити рівно:

— Так, синочку. Слухаю тебе.

— Мамо, хочу нарешті познайомити вас із татом зі своєю дівчиною. Може, влаштуємо в суботу сімейну вечерю?

Він хвилювався, і від цього знайомого голосу Наталі стало тепліше. Максим повернув її до того життя, яке існувало за межами червоного кружечка. Коли після втрати доньки лікарі сказали, що дітей у неї більше не буде, вона ледве витримала й цю звістку. Потім зустріла Сергія. Вони вирішили всиновити дитину, і в їхньому домі з’явився чотирирічний Максим. Із ним у Наталі знову з’явилося те, заради чого хотілося жити.

— Звісно, давай! Я дуже хочу з нею познайомитися.

— Тоді домовилися. Тільки сьогодні мене до вечері не чекайте, нас запросили на вечірку.

— Добре, синочку…

Вона не встигла договорити: розмова вже обірвалася. Наталя поклала телефон і подивилася на фотографію в рамці. Син усміхався їй із робочого столу — щасливий, улюблений. Вона провела пальцем по склу.

— Господи, дякую за нього, — тихо сказала вона.

Любов до Максима була справжньою, величезною, але не скасовувала того, що сталося раніше. Дивлячись на фотографію, Наталя відчувала гордість за сина і вдячність за те, що він у неї є. Вона усміхалася йому крізь біль спогадів. І все ж минуле не відпускало: їй здавалося, що той день неможливо забути, а себе за втрату доньки — пробачити. Материні слова й досі звучали правдою: винна вона, вона сама все зруйнувала. Навіть поруч із любов’ю до сина це почуття провини продовжувало жити.

Вона підійшла до вікна. За склом жив і шумів місто, люди поспішали у своїх справах. Наталя дивилася на них і почувалася безмежно далекою від цього звичайного життя. Їй слід було зібратися, повернутися до роботи, бути сильною. Та інколи навіть ця проста вимога ставала непосильною.

— Наталю?

У дверях стояла Таня, її колега, з текою документів у руках. Побачивши подругу біля вікна, вона зупинилася.

— У тебе все добре?

— Так. Просто трохи замислилася.

— Справді? У тебе такий засмучений вигляд.

За багато років спільної роботи вони стали близькими подругами. Таня була однією з небагатьох, кому Наталя могла довіритися. Зараз вона дивилася з таким співчуттям, що за звичною відповіддю «все гаразд» уже не вдавалося сховати свій стан. Наталя зітхнула: вона й справді була засмучена, спогади не відпускали. У присутності подруги їй і досі хотілося плакати, хоч пояснити те, що відбувається, можна було лише кількома словами.

— Згадала старе, — зізналася вона, опустивши очі.

Таня підійшла й поклала долоню їй на плече.

— Ти ж знаєш: зі мною можна поговорити. Якщо щось мучить, не тримай у собі.

— Дякую. Просто іноді так накриває, що нічого не можу з собою вдіяти.

Подруга обійняла її.

— Розумію. Але ти сильна, Наталю. Ти впораєшся.

Від Танчиної близькості потроху ставало спокійніше. Наталя кивнула: подруга має рацію, їй треба триматися. Заради Максима, заради Сергія і заради самої себе. Вона слухала слова підтримки, відчуваючи, як тепло цих обіймів трохи вгамовує біль. Минуле залишалося з нею, але зараз поруч була людина, якій можна було зізнатися, що справлятися важко. Наталя відсторонилася, намагаючись стримати сльози й відповісти Тані.

— Я спробую. Дякую тобі.

— Вийде, — усміхнулася Таня. — Ходімо працювати? У нас іще стільки справ.

Наталя пішла за нею. А ввечері вдома Сергій одразу обійняв дружину й зазирнув їй в обличчя. Від нього важко було приховати, що день видався нелегким.

— Усе нормально, люба?

— Просто втомилася.

Допомагаючи їй зняти пальто, він запитав, чи дзвонив Максим. Наталя розповіла про суботню вечерю і про те, що син збирається привести свою дівчину.

— Нарешті познайомимося, — зрадів Сергій.

Вона кивнула, але радість чомусь не витісняла тривоги. Наталя й сама не могла пояснити, що її непокоїть. Син хотів представити їм свою дівчину, Сергій був радий, їй теж хотілося цього знайомства. І все ж усередині лишалося напруження, якому вона не знаходила причини в майбутній вечері. Чоловік помітив, що після доброї новини дружина не стала спокійнішою.

— Ти точно добре почуваєшся?

— Так. Просто минуле згадалося.

Він знову пригорнув її до себе. Наталя тремтіла, і Сергій тихо сказав їй, що все буде добре, що він поруч. Вона постояла в його обіймах, дозволяючи знайомому теплу трохи вгамувати тривогу…