Мати була певна, що втратила сина, аж поки на похороні не сталося щось незбагненне

— Я поховаю сина вдома, — відповіла Марина таким голосом, що сперечатися було марно. — У рідній землі. Інакше не буде.

Вероніка не заперечувала. Усі документи вона оформила сама. Труну доправили в селище, і вона супроводжувала її до кладовища.

Марина просила відкрити кришку хоча б на хвилину. Хоч на секунду. Але труна виявилася запаяною. Вероніка показала папери, де було сказано, що розкривати її заборонено. Пояснювала, що можуть бути тяжкі наслідки, що існує ризик, що правила порушувати не можна.

Сусіди й знайомі почали вмовляти Марину не наполягати. Нехай Єгор залишиться в її пам’яті живим, вродливим, усміхненим. Якщо є заборона — значить, треба змиритися.

І ось тепер вона стояла перед цією закритою труною й відчувала, як останні сили покидають її. Коли кришка сховається під землею, їй доведеться повернутися в порожній дім. У кімнату, де лежать його шкільні зошити. До фотографій на стіні. До чашки, яку він любив. До тиші, в якій більше ніколи не пролунає його сміх.

— Жінко, — тихо сказав один із працівників, обережно торкнувшись її плеча. — Треба починати.

Марина похитнулася.

Вероніка відразу опинилася поруч. Підхопила її під руку, обняла за плечі, відвела трохи вбік. Марина, знесилена болем, притулилася до неї, як до останньої людини, яка була пов’язана з Єгором, і заплакала вголос — безпорадно, хрипко, майже по-дитячому.

Люди навколо замовкли. Хтось відвернувся. Хтось витер очі.

— Ну що ви застигли? — раптом різко кинула Вероніка працівникам, і далі тримаючи Марину. — Робіть уже!

Чоловіки почали рухатися. Один потягнув мотузку, другий нахилився до труни.

І в цю мить з боку доріжки пролунав чоловічий голос:

— Перепрошую… а кого ви тут збираєтеся ховати?

Усі разом обернулися.

Між мокрими огорожами стояв Єгор.

Живий.

Схудлий, змарнілий, у чужому одязі, зі втомленим обличчям і запаленими очима. Але живий.

На кладовищі запала така тиша, що було чути, як дощ стукає по кришці труни. Кілька секунд люди просто дивилися на нього, не вірячи власним очам. Потім якийсь літній чоловік незграбно кашлянув.

— То тебе, виходить…

— Мене?