Мати була певна, що втратила сина, аж поки на похороні не сталося щось незбагненне

Марина намагалася бути привітною. Вона розпитувала Вероніку, пригощала, не помічала дрібних шпильок. Але серце її не заспокоювалося. У майбутній невістці відчувалося щось слизьке, закрите, чуже. Краса була на видноті, а за нею ніби ховалося щось холодне й розважливе.

Вона обережно поговорила із сином.

Сказала, що не варто квапитися. Що треба краще пізнати людину. Що сімейне життя — це не тільки гарні фотографії й щасливі слова.

Єгор спалахнув. Уперше в житті він відповів матері різко.

— Це мій вибір, мамо. І моє життя.

Марина замовкла. Син був дорослим. Якщо він кохає цю жінку, отже, їй доведеться навчитися приймати його рішення.

Весілля влаштували в місті. Марина приїхала заздалегідь, допомагала, чим могла, і, побачивши молодих поруч, раптом відчула незручність за свої підозри. Вони й справді були гарною парою. Вероніка в білій сукні виглядала ніжною й майже невагомою, а на Єгора дивилася так м’яко, що Марина сказала собі: може, вона помилялася. Може, дівчина не зла й не холодна, просто їй важко звикнути до іншого життя.

Після весілля Єгор став приїздити рідше.

Тепер у нього був свій дім, дружина, свої клопоти. Марина звикала до нової ролі — бути матір’ю на відстані й свекрухою без права втручатися. З Веронікою вони говорили телефоном ввічливо. Іноді навіть майже тепло. Але тривожне відчуття не зникало.

Розмови Вероніки найчастіше крутилися довкола гарних речей, дорогих покупок, салонів, вбрання. Працювати вона не прагнула. Коли Марина м’яко запитувала, чи не думають вони з Єгором про дитину, невістка коротко сміялася й спритно переводила тему.

Марина дедалі частіше ловила себе на думці, яку гнала геть: син одружився з красивою оболонкою. З блискучою іграшкою, всередині якої порожньо й холодно.

Але втручатися було пізно.

Біда прийшла два місяці тому.

Судно, на якому служив Єгор, потрапило в жорстокий шторм. Перші повідомлення були уривчастими: сильне хвилювання, аварія, паніка, рятувальна операція. Чому корабель почав тонути і хто припустився помилки, одразу ніхто не міг пояснити. Більшу частину команди врятували. Єгора серед тих, хто вижив, не виявилося.

Марина дізналася про це з новин.

На кілька секунд вона перестала розуміти, де перебуває. У грудях ніби утворилася чорна діра. Вона схопила телефон і почала дзвонити Вероніці. Та відповіла майже відразу.

— Так, — сказала вона рівним голосом. — Він зник. Його шукають.

— Як ти можеш говорити так спокійно? — Марина майже кричала, сама не впізнаючи свого голосу. — Це ж Єгор!

— А що я маю робити? — у відповідь пролунав роздратований тон. — Я не можу повернути час назад.

— Він живий, — твердила Марина, захлинаючись слізьми. — Він живий, ти чуєш? Мій син живий.

Вона вірила в це до останнього.

Поїхала на узбережжя, ближче до місця катастрофи. Стояла біля води, дивилася на важкі сірі хвилі й благала їх повернути сина. Розумом вона розуміла: шансів майже немає. Але материнське серце не приймає вироків, доки тіло не побачене, доки голос не змовк у пам’яті остаточно, доки хоч одна надія, хай крихітна, ще жевріє десь усередині.

Повернулася вона додому змученою, почорнілою від горя, але все ще не зламаною.

Потім зателефонувала Вероніка.

Тепер вона плакала. Сказала, що Єгора знайшли. Що вона сама їздила на впізнання.

Марина відразу почала збиратися, але Вероніка зупинила її. Говорила м’яко, майже дбайливо: не треба, вам не можна цього бачити, не мучте себе. Тіло надто довго перебувало у воді. Вона впізнала чоловіка лише за родимкою на грудях — помітною, схожою на крильця метелика.

Така родимка в Єгора справді була. Марина знала її ще з його немовлячих років.

До того ж раніше, коли Марина приїздила до міста, у неї брали матеріал для генетичної перевірки. Тепер Вероніка запевняла: результат підтвердив збіг. Помилки немає.

— Може, вам і на похорон не варто приїздити, — обережно сказала вона. — Труна буде закрита. Навіщо вам переживати це знову?