Мати виставила доньку з квартири заради молодого нареченого. Сюрприз, який чекав на жінку після дзвінка три місяці потому

— Замовкни, — тихо, але твердо сказала Світлана, відчуваючи, як нігті впиваються в долоні до болю.

— Ти що, цуценя, голос подати надумала? — він агресивно підвівся, спираючись руками об стіл, але мати м’яко, майже лагідно поклала долоню йому на плече.

— Сядь, любий. А ти, — її обличчя вмить заледенiло, коли вона повернулася до доньки, — іди до своєї кімнати. І не висовуйся. Потім поговоримо, коли дорослі закінчать.

Світлана розвернулася й пішла геть. Усередині все палало від приниження й гіркої несправедливості.

Уночі вона так і не змогла склепити очей. Лежала в темряві, дивлячись у стелю, по якій ковзали жовтуваті відблиски вуличних ліхтарів. Чула, як мати з Сергієм голосно вовтузилися в спальні, анітрохи не соромлячись її присутності за тонкою стіною, потім пішли курити на кухню. Їхні приглушені голоси густим потоком пливли вузьким коридором, безжально врізаючись у вуха.

— …набридла вона мені, сил більше немає, — голос матері був п’яний, тягучий, переповнений якоюсь давньою злобою. — Як ходяче нагадування. Розумієш? Усю свою молодість, усе життя через неї одну тягнула, в усьому собі відмовляла, а тепер що? Я теж хочу простого жіночого щастя.

— То вижени, ділов-то, — ліниво, позіхаючи, порадив Сергій. — Повнолітня вже, хай сама крутиться.

— Куди я її вижену проти ночі? Хоча… Дім же є. Бабчин ще залишився. В Антонівці, це кілометрів сорок від міста. Дах там, щоправда, дірявий, і піч коптить, але жити можна, якщо припече.

— Ну й чудово, хай туди їде, повітрям дихає. А цю квартиру на мене перепишеш, як домовлялися? Щоб гарантії були.

Світлана міцно заплющила очі й накрила голову подушкою. У вухах важко зашуміло, ніби поруч увімкнули потужний насос. Серце ухнуло кудись у шлунок. Рідна мати щойно продала її за ілюзію молодості з нахабним пройдисвітом.

Уранці ілюзії остаточно розсипалися…