Медицина безсила: пологи 66-річної пенсіонерки обернулися сенсацією

Антоніна стояла перед очима так виразно, ніби була поруч. Степан ніколи не думав, що любить її так сильно, майже відчайдушно. Щоправда, майже ніколи їй про це не казав. Хіба що в день весілля.

Тоня просто завжди була поруч. Він жив за нею, як за надійною стіною. Звик до її доброти, терпіння, турботи. Сприймав усе це як належне. А тепер груди стиснула така самотність, що стало важко дихати.

Якби ж він тільки знав, що в операційній тієї самої миті панував такий самий розпач. Лікарі боролися одразу за три життя. Антоніна залишалася непритомною, але дітей вдалося дістати. Крихітні тіла двох семимісячних дівчаток помістили в спеціальні бокси інтенсивної терапії.

Молодий лікар Артем Лебедєв не витримав і роздратовано сказав:

— Ну навіщо їй у п’ятдесят шість років знадобилося виношувати? Розум утратила? Куди лікарі дивилися? Сама на волосині висить, а діти, якщо виживуть, напевно, з тяжкими проблемами залишаться.

— Отож-бо, — підтримав його колега.

— Ану замовкніть! — різко обірвав їх сивий хірург Микола Андрійович. — У присутності пацієнтки таке говорити вам не соромно?

Керівництво клініки перестрахувалося й направило на операцію найкращих фахівців.

— Миколо Андрійовичу, та ми ж нічого такого… Тільки правду сказали, — знітилися молоді асистенти. — До того ж вона під наркозом, нічого не чує.

Вони помилялися.

Антоніна на кілька секунд виринула з темряви й уловила зміст їхніх слів. Тієї ж миті прилади тривожно запищали, а акушерка скрикнула:

— Миколо Андрійовичу, тиск різко падає! Серцебиття слабке! Ми її втрачаємо!

Увесь персонал кинувся до реанімації, але сталося непоправне. За двадцять хвилин Антоніни Павлівни не стало. Організм не витримав страшного навантаження.

У досвідченого хірурга на очах виступили сльози. Молоді лікарі винувато відступили до стіни.

Та біда не приходить одна…