Молода дружина благала лікарів відключити багатого чоловіка від апаратів, ридаючи гіркими сльозами. Але стара санітарка стиснула руку пацієнта й ЗБЛІДЛА від того, ЩО він нашкрябав їй на долоні…

М
А
Р
І
Я
Х
О
Ч
Е
Х
О
С
П
І
С

Вона записувала літеру за літерою. Рука не тремтіла. Тільки дихання стало частішим.

Він зупинився. Потім знову.

Д
О
К
У
М
Е
Н
Т
У
К
У
З
Ь
М
І
Н
А

Зінаїда Петрівна завмерла. Записала. Поклала блокнот у кишеню халата. Глибоко. Щоб не випав.

Вона взяла губку. Тепла вода. Відтиснула. Провела по його грудях. Шкіра суха. Ребра проступали. Вона працювала повільно. Як завжди. Але тепер кожен рух був іншим.

Двері відчинилися. Увійшла Марія. Пальто розстебнуте. Сумка дорога. На плечі. Вона підійшла до ліжка. Не привіталася.

– Доброго ранку, Зінаїдо Петрівно.

Голос рівний. Звичний.

– Доброго.

Марія нахилилася. Торкнулася рукава чоловіка. Пальці лягли на тканину. Не на шкіру.

– Вітю, я принесла папери. Адвокат сказав, що можна швидше. Етичний комітет збереться завтра, у четвер.

Вона дістала із сумки теку. Товщу, ніж учора. Аркуші нові. Пахли друкарською фарбою.

Зінаїда Петрівна вилила воду в раковину. Стік булькнув. Вона витерла руки.

– Він стабільний, – сказала Марія. – Лікар учора підтвердив. Немає сенсу тягнути.

Зінаїда Петрівна мовчала. Дивилася на запальничку на тумбочці. Марія теж помітила.

– Знову ця залізяка. Я заберу її додому. На пам’ять.

Вона простягла руку.

Зінаїда Петрівна ступила вперед. Швидко. Взяла запальничку першою. Метал холодний.

– Я її почищу, – сказала вона. – Він завжди тримав її при собі.

Марія подивилася на неї. Очі примружилися. Усміхнулася. Усмішка тонка.

– Дякую вам. Ви так дбаєте.

Вона сіла на стілець біля ліжка. Відкрила теку. Почала перебирати аркуші. Шелест паперу.

Віктор лежав нерухомо. Але Зінаїда Петрівна бачила — палець його правої руки ледь зігнувся. Наче хотів написати ще.

Марія говорила. Тихо. Про те, як важко самій. Про те, що Віктор сам просив не мучити. Її голос звучав утомлено. Щиро.

Зінаїда Петрівна стояла біля вікна. За вікном ішов сніг. Дрібний. Лип до шибки. Вона тримала запальничку в кишені. Пальці стискали метал.

Після обіду прийшов адвокат. Чоловік у сірому костюмі. Краватка синя. Він привітався з лікарем у коридорі. Говорили тихо. Зінаїда Петрівна проходила повз із тацею. Ліки. Пластикові стаканчики.

– Консиліум у четвер, – сказав адвокат. – Висновок буде. Далі суд. Але з її заявою…