Молода дружина благала лікарів відключити багатого чоловіка від апаратів, ридаючи гіркими сльозами. Але стара санітарка стиснула руку пацієнта й ЗБЛІДЛА від того, ЩО він нашкрябав їй на долоні…

За вікном коридору почулися кроки. Хтось ішов. Зінаїда Петрівна випросталася. Поправила простирадло. Обличчя її знову стало звичайним. Сірим. Утомленим.

Але в очах щось змінилося. Щось тверде.

Віктор лежав нерухомо. Запальничка грілася в його долоні. Тепло від її руки ще залишалося на шкірі.

Він чекав.

Зінаїда Петрівна вийшла з палати останньою. Двері зачинилися за нею з тим самим м’яким клацанням. У коридорі горіли лампи денного світла. Одна блимала, як завжди вечорами. Вона пройшла повз пост медсестер. Там сиділи дві дівчини в блакитних халатах, пили чай із термоса. Запах міцної заварки плив коридором.

Вона не зупинилася. Спустилася ліфтом. Кабіна деренчала. Підлога хитнулася під ногами. Внизу, в гардеробі, вона зняла халат. Повісила на гачок. Запальничка все ще лежала в кишені. Важка. Метал теплий від її тіла.

Надворі було холодно. Листопадовий вітер задував під пальто. Вона йшла до зупинки. Асфальт мокрий від учорашнього дощу. Калюжі відбивали ліхтарі. У кишені пальта запальничка відтягувала тканину.

Удома пахло вареною картоплею й старим деревом. Квартира маленька, двокімнатна. Стіни в шпалерах із вицвілим візерунком. Зінаїда Петрівна поставила сумку на табурет. Зняла черевики. Ноги гули. Вона пройшла на кухню. Увімкнула газ. Чайник зашумів.

Сіла за стіл. Перед нею лежала вчорашня газета. Вона не читала. Дивилася на свої руки. На долоню, по якій він писав. Шкіра суха. Зморшки глибокі. Вона згадала, як Віктор Андрійович лежав чотири місяці тому. Тоді вона просто мила його. Перевертала. Думала — звичайний пацієнт. Багатий. Дружина молода. Буває.

Тепер усе інакше.

Вона встала. Дістала з шафи старий зошит. Обкладинка потерта. Колись син учився в ньому. Син давно виїхав. Зошит лишився. Вона відкрила чисту сторінку. Ручка лежала тут же. Чорнило синє.

Написала: «Савельєв В.А. 12.11». Дата. Потім поставила крапку. Закрила зошит. Поклала назад.

Уночі вона погано спала. Матрац прогинався під спиною. За вікном шуміла машина. Фари пройшлися по стелі. Вона лежала й думала, як це зробити. Не можна просто сказати. Лікар утомився від її тиску й тримався формальностей. Якщо вона, Зінаїда, скаже першою — її піднімуть на сміх. Стара медсестра вигадує від утоми. Треба спершу знайти людину, якій повірять. Підтвердження. Адвоката.

Уранці вона прийшла раніше. Шоста тридцять. Коридор ще порожній. Тільки прибиральниця мила підлогу. Швабра скрипіла по лінолеуму. Зінаїда Петрівна переодяглася. Халат свіжий. Запах прального порошку.

У палаті було тихо. Апарат дихав рівно. Віктор лежав так само. Обличчя спокійне. Тільки щетина відросла ще більше. Вона підійшла. Взяла його праву руку. Долоня тепліша, ніж учора. Вона провела пальцем по його долоні. Повільно.

«Я тут», — написала.

Палець Віктора здригнувся. Один раз. Стиснув її руку. Міцно. Потім почав писати.

Д
О
П
О
М
О
Ж
І
Т
Ь

Вона кивнула. Хоча він не бачив. Дістала з кишені маленький блокнот. Той, що для записів по пацієнтах. Відкрила. Ручка вже в руці.

Він продовжив…