Молодший брат привів додому нову жінку й одразу спробував змінити сімейні правила.

— Вона була з тріщиною. Я подумала, що користуватися такою небезпечно. Не чекала, що через старий посуд можна так засмутитися.

Арина на мить утратила дар мови.

— Ти подумала? — у її голосі здригнулася злість. — А хто дав тобі право думати за мене?

— Усе, досить, — втрутився Кирило, піднімаючи долоню, ніби зупиняв галасливу дитину. — Ти знову все перетворюєш на трагедію. Може, тобі справді треба відпочити? Ти ж сама постійно кажеш, що втомилася.

Вона дивилася на нього й не впізнавала.

Перед нею стояв той самий Кирило, якого вона в дитинстві захищала від насмішок. Той, кому готувала вечері після смерті матері, коли він цілими днями десь пропадав із друзями й повертався голодний. Той, заради кого вона колись відмовилася від власного плану поїхати й почати все заново, бо боялася залишити його самого.

І тепер він стояв на її кухні й пропонував їй відступити.

— Відпочити? — повільно повторила Арина. — Ти хочеш, щоб я пішла з власного дому?

— Я не так сказав, — буркнув він. — Просто, може, тобі було б спокійніше пожити десь іще.

Інга нічого не додала. Їй і не треба було. У її погляді вже було рішення: вона не збиралася йти. Вона прийшла не проситися. Вона прийшла займати місце.

Арина зрозуміла це виразно й страшно.

Спочатку все виглядало майже невинно. Арина любила порядок не з упертості, а тому, що тільки так могла вільно дихати. У її квартирі кожна дрібниця знала своє місце: рушники лежали рівними стосами, баночки зі спеціями стояли в зрозумілій послідовності, книжки були розставлені так, що вона могла знайти потрібну навіть у темряві. Ранок починався з кави й тиші — тихої, чистої, майже прозорої…