У новій квартирі кіт поводився дивно біля однієї стіни, і невдовзі стало ясно, що не просто так

— Та не смій ти мене вчити, як жити! — Дмитро так грюкнув дверцятами кухонної шафи, що з верхньої полиці посипалася сіль.

Марія стояла біля мийки з мокрою губкою в руці й дивилася на нього, не кліпаючи. Вода з крана текла тонким струмком, била в тарілку, розліталася бризками, але вона не могла змусити себе повернути вентиль. У грудях було порожньо, ніби хтось вийняв звідти все тепле й залишив тільки холодне повітря.

— Я не вчу, — тихо сказала вона. — Я питаю, чому ти заклав мою машину без моєї згоди.

Дмитро різко обернувся. У нього під очима вже тиждень лежали темні тіні, щетина лізла клаптями, а сорочка була зім’ята, ніби він спав у ній просто за кермом. Він провів долонею по обличчю, скривився й глухо видихнув.

— Бо інакше ми б не в’їхали в цю квартиру.

— Ми? — Марія всміхнулася, але усмішка вийшла крива й хвора. — Ми вирішили купувати квартиру разом. Ми вирішили брати кредит разом. А мою машину ти заклав сам. І договір підписав сам.

— Не починай.

— Я вже почала, Дімо.

З коридору долинуло низьке, зле шипіння. Потім — сухий удар кігтів по гіпсокартону.

Старий кіт, рудий, облізлий на боках, із білястим більмом на лівому оці, стояв навпроти стіни між кімнатою й коморою. Спина дугою, хвіст трубою, вуха притиснуті. Він дивився в одну точку, туди, де під свіжими шпалерами ховалася рівна біла плита, і шипів так, ніби за стіною причаївся ворог.

— Оце ще цей навіжений, — Дмитро вилетів із кухні. — Барсику! Ану геть звідси!

Кіт не зрушив з місця. Він ударив лапою по стіні, здер тонку смужку шпалер, знову зашипів і хрипко нявкнув, майже по-людськи, з надривом.

Марія машинально ступила крок до нього.

— Не чіпай його.

— Та чого ти з ним носишся? — Дмитро зірвався на крик. — Нам продавчиня ясно сказала: забирайте кота разом із квартирою або шукайте іншу угоду. От і маємо. Квартира стара, кіт старий, борги нові. Повний комплект.

Марія стиснула губи. Їй хотілося сказати, що кіт не винен. Що він перші дні ховався під ванною і не їв, доки вона не поставила поруч миску з теплою куркою. Що він тремтів, коли хтось підвищував голос. Що щоночі приходив до їхньої доньки Соні й лягав біля ліжка, як маленький вартовий.

Але сперечатися вже не було сил.

Вони купили цю двокімнатну хрущовку три тижні тому. П’ятий поверх без ліфта, облуплений під’їзд, запах старих батарей і вогкості, двір із кривими гойдалками. Зате своя. Не орендована однокімнатка, куди господиня могла заявитися в суботу вранці без дзвінка. Не кімната в родичів, де доводилося усміхатися й дякувати за кожен куток. Своя квартира — ці слова Марія повторювала собі, коли підписувала папери в нотаріуса, коли вантажники заносили диван, коли Соня стрибала по порожній кімнаті й кричала, що в неї тепер буде справжній письмовий стіл.

Продавала квартиру племінниця померлої господині, Ольга Савчук. Суха жінка років сорока п’яти, з акуратною стрижкою й тонкими пальцями, на яких блищали дві каблучки. Вона квапила, нервувала, казала, що живе далеко, що їй ніколи займатися старим мотлохом, що документи чисті, боргів немає, ремонт зроблено «під себе», тільки заїжджай.

— Єдине прохання, — сказала вона тоді, вже в дверях. — Кота не виганяйте. Він тітчин. Старий зовсім. Притулок не візьме, на вулицю шкода. Я б забрала, але в сина алергія.

Кіт того дня сидів на підвіконні й дивився на них каламутним оком. Коли Ольга спробувала погладити його, він шарахнувся так різко, що збив горщик із засохлою геранню.

— Здичавів після смерті тітки, — всміхнулася Ольга. — Раніше нормальний був.

Марія тоді відчула неприємний укол під ребрами. Не від кота — від інтонації. Надто швидко, надто гладко Ольга говорила про смерть. Ніби йшлося не про людину, а про зламаний стілець.

Але квартира була дешевша за ринок. І Дмитро, який пів року метався між банками, позичальниками й розрахунками, дивився на Марію так, ніби ця угода — їхній останній човен перед темною водою.

— Машо, ми витягнемо, — шепотів він уночі, коли Соня спала між коробками. — Треба тільки вчепитися.

Марія вірила. Дуже хотіла вірити…